— Але для чого?

— Не можна працювати, відчуваючи загрозу бомбардування. Крім того, нас тут напевне бомбитимуть спеціально. Я не припускаю, щоб вороги не знали, де міститься інститут стратосфери.

— Ми будемо евакуюватися тільки через небезпеку?

Питання було поставлено різко, і на нього треба було відповідати. Валенс і відповів так, як міг відповісти в перший день війни, коли ще далеко не все було ясно.

— В усякому разі треба заховати інститут від усіх випадковостей, і навіть не так інститут, як його людей. Це найголовніше.

Юрій Крайнєв зрозумів, наскільки наївними були його думки і припущення. Валенс, як завжди, мав цілковиту рацію, і вказівки його треба було виконувати швидко і безвідказно.

Директор витяг із столу аркуш наперу і став писати план евакуації інституту. І від його переконливого діловитого тону, від того, як спокійно і впевнено працював він, Крайнєву стало зразу спокійніше на серці і зразу потягло до роботи. Він пройшов довгим коридором до себе в кабінет, сів до столу, але зразу працювати не зміг. Почалися телефонні дзвінки. Всі співробітники інституту намагалися відразу ж довідатися, що і як треба робити, всі почували на собі велику відповідальність за свою країну, за свою роботу, — всі вимагали дії.

Поки що нікому нічого конкретного Крайнєв не відповідав. Всім рекомендувалося завтра, як звичайно, приходити на роботу і братися до справ.

Крайнєв відчував, як спокій і впевненість, передана йому Валенсом, ніби передається далі всім співробітникам інституту, і відзначити це було дуже приємно.

Він покинув роботу тільки тоді, коли в кабінет зайшов директор і запропонував іти обідати. Юрій глянув на свого друга здивовано. Валенс розсміявся.

— В мене таке враження, — сказав він, — ніби ти збираєшся всю війну нічого не їсти, жодної ночі не спати і працювати всі двадцять чотири години на добу. Цікаво знати, на скільки тебе вистачить в такому разі? Мабуть, аж на цілий тиждень. А війна ця протягнеться трохи довше, це я тобі напевне пообіцяти можу.

— Ні, мені все-таки хочеться побачити нашу перемогу, — відповів Юрій, встаючи з-за столу, — тому ми підемо і пообідаємо, а потім знову повернемося сюди.

— Це правильно, — сказав Валенс, — але в мене до тебе ще одне слово. Такі настрої, як у тебе сьогодні, будуть ще багато в декого. Ти мусиш допомогти мені ці настрої подолати. Люди повинні зрозуміти, — наша робота — це не мрії, а майбутнє авіації. Отже, вона ие тільки потрібна, а просто необхідна. І чим швидше ми організуємо колектив, тим буде краще для нас і для роботи.

— Я вже бачу, що трохи погарячився, — ніяковіючи, сказав Юрій. — Я не думаю, щоб нам важко було переконати товаришів. Я боюся іншого — як вплине на людей така раптова евакуація?