Вільніше зітхнула Марина, коли вже нарешті опинилася на заводі і побачилася з Соколовою. Тоді все прояснилося і стало на свої місця. Становище, звичайно, було дуже складним, фашиста і справді ще рвалися на схід, але темп їх руху вже стишився, і кожний пройдений метр було густо полито ворожою кров'ю.

Завод уже майже весь демонтували і вивезли. Залишалося ще багато всяких дрібниць, старих креслень, приладів, які, може, і везти не варто було, а слід просто знищити. Саме за цю роботу і взялася Марина.

Дивне враження справляв тепер на неї завод. Чомусь згадувався вулик, давно покинутий бджолами. Замальовані синьою фарбою високі вікна здавалися неприродними. Все змінилося тут. Власне кажучи, заводу вже не було.

Минуло ще кілька днів, і навіть спокійна і врівноважена Соколова стала похмурою, тривожною. Німці і справді досягли Києва. Була пряма загроза, що не сьогодні завтра вони з'являться десь недалеко від заводу. На експериментальному аеродромі базувалася військова льотна насінна. Тили армій з’явилися в заводському висілку. Все більше військових проходило дорогами.

Треба було виїжджати, а Соколова все не наважувалася.

Покидати цей завод було так боляче, ніби виривати власне серце. Адже все тут збудоване на її очах, вона знає тут кожен камінчик. І все-таки настав день, коли грім канонади долинув і сюди. Соколова наказала Марині закінчувати роботу. Ввечері вони мали виїхати на машині до Харкова, а там уже продовжувати путь поїздом.

Марина багато працювала ці дні. Вона перевернула і знищила силу-силенну старих, непотрібних креслень, відібрала цінні, запакувала їх і вирішила взяти з собою, нікому не довіряючи. Соколова схвалила її план. Вантажна машина спокійно могла вмістити ще десяток таких пакунків. Тут нічого хвилюватися.

І коли вже все було закінчено, а до від'їзду залишалося трохи більше години, Марина вирішила востаннє оглянути завод, пройтися по рідних місцях.

Вона пройшла по порожніх коробках цехів, і на неї повіяло холодом справжнього кладовища. Спробувала уявити собі ці цехи гомінкими, сповненими людей і верстатів, але згадка була такою болючою, що Марина навіть здригнулася.

Вона вийшла з цеху, пройшла до буднику, де довелося жити, коли випробовували першу модель крейсера. Зайшла до своєї кімнати, двері якої було не тільки не замкнено, але навіть і не причинено. В кімнаті після Марини вже хтось жив, зараз вона була зовсім порожня, на підлозі валялися незнайомі чужі речі. Марина важко зітхнула і причинила двері. Глянула на годинника — до часу, визначеного Соколовою, залишалося півгодини. Повернулася і поволі пішла східцями вниз. Потім добре знайомою стежкою до могили, де лежав білий камінь.