Росовський і Король усміхнулися, слухаючи цю схвильовану мову. От, здається, і слова вимовляє Орленко якісь офіційні, а звучать вони зовсім інакше, ніж могли б прозвучати, скажімо, ще весною.

До кімнати зайшов червоноармієць, спитав дозволу звернутися, простяг Королеві пакета, попросив розписатися. Потім чітко повернувся і зник.

Король розірвав пакета, прочитав написане, і вперше за довгий час обличчя його заясніло усмішкою. Це був звичайний виклик до частини, але не в місце її розташування, а на товарну станцію Основа. Король дуже добре зрозумів, що це означає.

— Ну, друзі, настав час прощатися, — сказав він, встаючи і звертаючись, власне кажучи, тільки до одного Росовського. — Зараз ми з Орленком поїдемо нові машини приймати.

— Ох, і хочеться ж мені в танк знову сісти, — вигукнув Орленко.

— Мені теж не терпиться, — сказав Король, — вийшли ми з вами із самісінького пекла, з боєм вийшли, чесно, а все-таки почуття таке, ніби там, на заході, коли мені танк спалили, я щось не так зробив, чимсь завинив ніби перед всіма… І ти знаєш, це почуття остаточно тільки в бою можна стерти… Ви, мабуть, добре розумієте мене, друзі…

Він несподівано замовк, невміло обняв Росовського, поцілував у щоку і швидко, щоб заховати власне збентеження, підійшов до вікна, став дивитися на широку площу Дзержинського, дивно пустельну і простору у цей осінній вечір.

— Значить, прощатися будемо, — сказав Росовський. — Ви, хлопці, тепер на літаки мусите дивитися з повним знанням справи. Коли побачите над собою аероплан і помітите, що крилами він отак робить, — широко розставленими долонями Росовський точно показав, як робитиме літак, — так знайте, що це я лечу. Можете мені руками помахати…

— Добре, помахаємо, — відповів Орленко, вже думаючи про нову роботу.

Росовський обняв друзів на прощання і вийшов. Хлопці кілька хвилин слухали, як у довгому коридорі зникають його тверді кроки, потім почали збиратися. На їхніх обличчях лежав той зосереджений і спокійний вираз, який завжди з'являється у людей на початку великої і відповідальної справи.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Усіх затриманих в радіусі двохсот кілометрів віл Києва гестапівці звозили у Дарницькі табори. На піщаній, де-не-де прикрашеній високими соснами місцевості колючим дротом було обгороджено величезні квадрати. У кутках зводилися дозорні вишки, де вдень і вночі чатували вартові і стояли кулемети. В ці квадрати, які дуже нагадували загони для худоби, заганяли арештованих і, здавалося, назавжди забували про їхнє існування.

В таборах було зібрано десятки тисяч людей, які чи то опинилися далеко від своїх домівок чи, поранені, відстали від своїх частин, чи просто видалися чомусь підозрілими гестапівцям. У більшості з них ніяких документів не було; дехто втратив їх випадково, інші навмисне приховували своє справжнє ім'я, щоб не дати гестапо додаткового матеріалу. Були тут і полонені з так званого пирятинського оточення. Всі ці люди цілісінький день сиділи чи ходили по брудному жовтавому піску, не маючи покрівлі над головою, обвіювані всіма вітрами, обливані холодними дощами ранньої осені. Вони спали просто на землі, не маючи що підстелити і чим накритися, а вранці табірний комендант завжди віддавав наказ вивезти трупи: щоночі тут вмирали десятки, коли не сотні людей.