Невимовний жах, майже відчай пойняв усе його єство. Адже йому було всього-на-всього десять років; ще зовсім недавно він знаходив найкращий захист за маминою спідницею, а от зараз вже доводилося самому вирішувати, як бути далі. Він плакав, аж поки не вилилися всі сльози й почало різати очі. Тоді витер повіки кулачками і пообіцяв сам собі, що більше ніколи не буде плакати.

Підійшов до мами, прислухався: вона дихала тихо, але рівномірно, ніби спала. І заспокоєний Ваня й собі задрімав біля мами, сидячи на ослінчику та впершись лобом у мамину ковдру.

Коли він ранком розплющив очі і, ще не все збагнувши та згадавши, розглядав кімнату, мама вже була мертва. Він побачив це відразу, але не закричав, не оплакав — в нього на це вже не було сил. Зате почала голосно плакати мала Оленка. Почувши цей плач, до хати збіглися сусідки.

Поховали Оксану без труни, на кладовищі за околицею. Ваня не плакав і тоді, коли маму опускали в землю, тільки все дужче пригортав до себе Оленку, наче боявся, що хтось забере її від нього.

Коли прийшли з кладовища, вже повернулася від родичів бабуся, і почуття самотності стало не таким гострим. Оленка навіть зовсім заспокоїлася: в їхній сім'ї бабуся завжди вважалася найголовнішою, і раз вони вже тут, то боятися і плакати нічого.

Та Вані однаково не було спокою Він почував ні своїх вузьких хлоп'ячих плечах величезну відповідальність і знав, що мусить нести її сам, бо нікому звіряти свою таємницю не мав права.

Другого дня він узяв у сінях папери Віри Михайлівни, добре їх роздивився і, хоч нічого не зрозумів у плетиві химерних ліній, сам собі сказав, що без цього винаходу радянським військам буде важче розбити німців, Значить, він — піонер Ваня Коваленко — мусить за всяку ціну зберегти цей пакунок, перенести його через лінію фронту, далеко-далеко, та віддати радянським людям. Як шкода, що ніхто не може йому допомогти! А що як розповісти про все кому-небудь? Кому ж? Оленці? Бабусі?.. Та ні. Вони перелякаються, нікуди його не пустять і, мабуть, і зовсім знищать дорогоцінні папери, щоб не наражатися на небезпеку… Чи сказати комусь із хлопців? Ні, для того треба було всіх перевірити, а часу вже не було. Ой, як мало часу у Вані Коваленка!. — Та нічого, він піде сам. Ніхто не зверне уваги на такого малого, воно ще краще буде…

Другого дня, пізно ввечері, із села Спасівки вийшов маленький горбатий хлопчик. За плечима в нього висіла торбина з убогими харчами, в руці був виламаний у садку черешневий ціпок. Хлопчик був згоден дати перевірити свою торбу кому завгодно, але нізащо в світі не дозволив би торкнутися свого горба.