Але не так сталося, як гадалося. Вже на другу ніч їм довелося прийняти бій. У великому селі, куди вони зайшли в темряві, нічого не розвідавши, було повнісінько німців. Почалася шалена стрілянина. Піхто не міг зрозуміти, де свої, де чужі. Коли вони вирвалися за село, чотирьох танкістів не стало: може, вбито їх, а може, поранені залишилися лежати десь під хатами.

— Погано воювали, — сказав Король, — полізли без розвідки, от і погубили хлопців…

Але, незважаючи на це, наказав іти вперед до світанку, щоб менше кілометрів залишалося до фронту.

Ще один день пересиділи вони у високому очереті на березі малесенької річечки, десь трохи північніше Полтави, а після цього ні дня, ні ночі для них не стало, почався суцільний бій. Тут, уже недалеко від Харкова, багато груп, які виходили з оточення, пробували прорватися через фронт, і німці стримували їх, намагаючись винищити поодинці або завернути назад в оточення.

Гітлерівцям доводилося тримати ніби два фронти — на схід і на захід.

— Сьогодні будемо прориватися — сказав Король увечері, коли вони перейшли великий простір вільного поля і заховалися у переліску, — сьогодні будемо у своїх.

Він сказав ці слова цілком впевнено, але кожному подумалося, що не всі дійдуть до Харкова. Порідів їхній загін за дальню дорогу. Вже семеро танкістів залишилося на зайнятій німцями землі, ще четверо поранених не могли вести бій, хоч і не відставали. Невелика тепер сила — цей загін танкістів, та вони не зломлені, вони ідуть на схід і мусять дійти.

Король оглянув укритих чорною кіптюгою і важкою курявою бійців. Як несхожі вони на тих танкістів, що у новесеньких комбінезонах хвацько і весело сідали в танки і йшли в першу атаку! Нічого, будуть ще у нас і танки, і переможні атаки, дайте нам тільки до Харкова дістатися, — все буде…

Безмісячний вечір опустився над степом. Темрява, хоч в око стрель. Саме добра пора для прориву.

Вони рушили із свого сховиська до німецьких позицій. Ішли обережно, широким фронтом, прагнучи швидше знайти те слабке місце, де можна буде вдарити найсильніше. Тиша стояла над степом. Танкісти сунулися як тіні, намагаючись не втрачати зв'язку між собою, не розгубитися в цій кромішній пітьмі. Тиша здавалася підозрілою, неймовірною, мабуть, за нею заховані якісь несподіванки, пастки.

Так пересувалися вони вперед у цілковитій темряві годину і другу. Фронт мусив бути ось тут, уже зовсім близько. Не могли ж вони пройти його непомітно…

Так, непомітно тут не міг би пройти ніхто. Злетіла вгору освітлювальна ракета, все осяваючи зеленкуватим світлом, і тоді почався бій. Король потім ніколи не міг пригадати всіх подробиць цієї ночі. Він пам'ятав тільки, як звідтіля, зі сходу, в найбільший розпал бою почала бити артилерія і фашисти поховалися в окопи… Саме оцю паузу, коли затих німецький вогонь, використав Король і рвонувся вперед, чуючи над головою шелест снарядів. Бійці, оглушені, майже нічого вже не розуміючи, прорвалися через останні німецькі окопи і опинилися у своїх.