Якось він все-таки не витерпів і спитав: що думає робити Віра Михайлівна з тими паперами? Соколова дуже здивувалася: вона гадала, що ніхто, крім неї та Оксани, не знає цієї таємниці, але планів своїх не розкрила, тільки попросила Ваню нікому пі про що не говорити. Малий Коваленко поклявся мовчати і обіцянки своєї дотримав. Ніхто так і не дізнався від нього про ці креслення, хоч як кортіло йому похвалитися перед сусідськими хлопчаками.

День минав за днем, вже заосеніло, і біда прийшла неждано-негадано, як вона завжди приходить. До хати Коваленків під'їхала вантажна машина, з неї вискочив комендант і наказав Соколовій негайно збиратися. Оксани не було вдома. Діти злякано забилися на піч, визираючи звідти, мов малі жовтодзьобі пташенята…

Як не старалася Віра Михайлівна хоч на мить залишитися сама, нічого з того не вийшло. Комендантові було наказано негайно зібрати всіх прийшлих у село та відправити їх до районної комендатури. Німець був добрим служакою і звик виконувати накази беззастережно. Соколовій довелося підвестися і, стогнучи віл болю — плече ще не зовсім загоїлося, — взяти свої дрібні речі й піти за комендантом.

— Не забувай мене, Ваню, мамі спасибі скажи, — мовила на прощання Віра Михайлівна і назавжди вийшла з гостинної хати Оксани Коваленко.

Останні слова її прозвучали для Вані як заклик до дії, як прохання врятувати папери, щоб ніколи не дісталися вони фашистам. Якраз перед початком війни він вступив у піонери, і слова урочистої обіцянки ще бриніли йому у вухах. А тепер він мусив виконати цю урочисту обіцянку…

Нетерпляче чекав він у той день повернення мами з роботи. Вона працювала в полі, — комендант примусив усіх працездатних збирати багатий урожай. Повільно тяглися хвилини. Ваня думав про Віру Михайлівну… Напевне, розстріляють її німці. Надто вже багато смертей розсівають вони довкола себе, щоб можна було сумніватися в цьому.

Вже й посутеніло в кімнаті, а мама все не йшла. Ваня вирішив покласти малу Оленку спати. Вона слухняно лягла, але не заснула, тільки причаїлася на печі, немовби чекаючи ще якогось лиха.

Правду каже народне прислів'я, що біда ніколи не ходить одна. Пізно ввечері з грюкотом прочинилися двері і сусіди внесли до хати непритомну Оксану. Десь у полі несподівано вибухнула невідомо ким закопана в землю міна, і бабу Рафію з далекого кутка вбило на смерть, а Оксану тяжко поранило.

Сусіди поклали її на ліжко, туди, де ще сьогодні лежала Віра Михайлівна, і пішли собі — в кожного й свого клопоту було по саму зав'язку, — а Ваня Коваленко, найстарший чоловік на всю господу, залишився на хазяйстві.