— Добре, я поїду, — сказала Соколова.

— Я не мала в тому ні найменшого сумніву, — відгукнулася Берг. — Пальто для вас я вже наказала приготувати, на вулиці справжнісінька зима.

Пальто, яке незабаром з'явилося у кімнаті, очевидно, було взяте у якійсь із спорожнілих квартир або у комісійному магазині. Вже не нове, колись, видно, навіть розкішне, воно і зараз ще мало пристойний вигляд.

Вони разом вийшли з під'їзду до машини. Свіже повітря було таким несподівано п'янким, що Віра Михайлівна аж поточилася і мало не впала. Чиїсь сильні руки одразу ж підтримали її. Вона озирнулася — здоровенний гестапівський солдат ішов слідом за обома жінками.

Машина рвонулася з місця. Дивно було дивитися на Київ кінця сорок першого року. Віра Михайлівна пізнавала кожну вулицю, кожен будинок, вона знала тут усе до найменшої дрібниці. Все було знайоме і водночас не те; щось тут змінилося, зникло, ніби вийняли веселу гомінку душу з цілого міста. І люди на вулицях змінилися. Тут ішлося не про німців у мишасто-зеленій уніформі, а про звичайних людей, які швидко, поспішаючи пробігали вулицями і намагалися сховатися в холодних будинках, ніби ховрахи, що перебігають з пори в пору.

Вночі пройшов мокрий сніг, і гілля каштанів обважніло, похилилося долу під його вагою. Як хороше було колись у такі дні ходити київськими вулицями, милуючись пухким снігом, на повні легені п'ючи морозне повітря і мріючи про зустріч Нового року. Де тепер доведеться зустріти Новий рік?

Авто спинилося біля інституту стратосфери, біля того самого ґанку, на сходи якого тисячі разів колись доводилося сходити. Раніше тут взагалі не було ніякої вивіски, а тепер з'явилася. «Державний інститут стратосферних проблем» — значилося на дерев'яній дошці, припасованій біля дверей. А над цими словами хижий німецький орел вчепився кігтями в свастику і ніс її, паче бомбу, намагаючись не впустити.

Віра Михайлівна мало не вдарила свою супутницю, коли побачила цю вивіску. Але гестапівець весь час невідступно ішов позаду, про це не слід було забувати, і Соколова стрималася. Вона глянула вгору, на вікна — перший і другий поверхи були засклені.

— Третій поверх нам непотрібний, — пояснила Борг. — Поки що для пас вистачить і кімнат перших поверхів. Прошу.

Вони зайшли в інститут. У Соколової на очі весь час наверталися сльози, так боляче було бачити знайомі сходи, кімнати, вікна.

Йшли саме тим коридором, до якого виходили двері кабінетів Валенса, Крайнєва, Токової… Ох, коли б побачили вони зараз, хто ходить по цих коридорах.

На дверях уже з'явились нові таблички. Соколова побачила прізвище Дорна; вона не могла пригадати, звідкіля його знає, і зрозуміла це тільки тоді, коли сам Людвіг фон-Дорн з'явився перед нею.