Так от він який, цей Людвіг фон-Дорн, тюремник Крайнєва, невдалий вчений і барон. Віра Михайлівна з інтересом дивилася на довге, витягнуте обличчя з вузько поставленими, глибоко запалими безбарвними очима. Колись біляве волосся тепер зовсім посивіло, та й залишилося його дуже мало, але зачесане воно акуратно на косий проділ. Вираз очей якийсь дивний, мертвий; тільки інколи вони, ніби оживаючи, блискають енергійно і хижо.

— Прошу сідати, — запросив він Віру Михайлівну, рукою показуючи на крісло перед столом.

Соколова сіла. У друге крісло напроти неї без запрошення опустилася Берг.

— Я сподіваюся, — досить правильною російською мовою почав говорити Дорн, — ви вже знаєте, для чого ми вас сюди запросили. Мушу сказати, що я глибоко зворушений вашим патріотичним вчинком і хочу принести вам найщирішу подяку. Безперечно, ваш патріотичний вчинок значно полегшить нашу складну роботу в цій країні і допоможе нам зібрати навколо нашого інституту всіх учених, які ще залишилися в цій зруйнованій країні, де ми всі волею фюрера дуже скоро встановимо повний порядок. Я також сподіваюся, що це матиме значення і для всіх учених, які коли-небудь захочуть до вас приєднатися…

Віра Михайлівна слухала, нічого не розуміючи. Про який вчинок говорить цей німець? За що він дякує? Вже передчуваючи якусь провокацію, вона невідступно дивилася на руку Дорна. Він поклав її перед собою на стіл, в такт мови ворушив пальцями, і Соколовій здалося, ніби по столу намагається лізти величезний білоногий павук.

— Про що ви говорите? Я нічого не розумію! — вигукнула Віра Михайлівна, тільки-но Дорн на мить спинився, щоб перевести подих.

— Ваша скромність робить вам тільки честь, але я гадаю, що вона дещо перебільшена. Те, що ви зробили, само по собі настільки патріотично і важливо, що вам не слід соромитися своїх вчинків.

Нічого не розуміючи, Соколова глянула на Любов Вікторівну Берг. Та охоче прийшла на допомогу.

— Пан Людвіг фон-Дорн говорить про креслення літаків винаходу конструктора Крайнєва, які ви так люб'язно передали у розпорядження нашого державного інституту проблем стратосфери.

Вірі Михайлівні на мить здалося, ніби вона збожеволіла. Про які креслення говорить Берг? Невже про ті, які залишилися далеко-далеко в Спасівці? Невже та жінка зрадила? Ні, про таке навіть подумати страшно.

— Я не передавала вам ніяких креслень! — вигукнула вона. — Це звичайнісінька провокація!

— Звичайно, — знову сказав Дорн, — ваша скромність, безперечно, дорівнює вашій красі. Я звик це цінувати. Не часто доводиться бачити, щоб люди відмовлялися від патріотичних вчинків.