— Як ви сміли поставити мій підпис? — крикнула Соколова.

— А хіба ви самі б його не поставили? — знущалася Берг.

— Ніколи!

— А от це вже не має ніякого значення. За вас, шановна Віро Михайлівно, вирішили ми. Я трохи не розумію вашої невдячності: адже не забувайте, саме я врятувала вас. Людвіг фон-Дорн дав вам ще кілька днів на роздум, але я не маю сумніву у вашій згоді.

— Можете не сподіватися! Ніколи цього не буде… я…

— Що ви? Що ви можете зробити? Єдине — стати директором нашого інституту і зібрати круг себе всіх інженерів. Подумайте самі: ця газета і це фото відрізають вам всі можливості повернутися до своїх. Довести, що не ви передали нам креслення, — неможливо. Хлопчик, який ніс їх через фронт, убитий. Жінка, яка вас рятувала, вмерла. Значить, віддали їх нам ви самі. Цікаво, як до вас поставився б той же Крайнєв, зустрінься ви з ним зараз? Тепер я перестану вас охороняти, ніхто не ходитиме за вами — у вас іншого шляху немає, тільки з нами.

— Брехня!

— Ні, це не брехня. І коли ви перестанете обурюватися, а спокійно обміркуєте, то зрозумієте, що я маю рацію. Звичайно, у вас є ще один вихід — покінчити життя самогубством, але це нічого не змінить; ваш підпис уже стоїть в газеті під закликом, а перевіряти, чи він є на оригіналі, ніхто не буде…

Вірі Михайлівні здавалося, ніби ця клята гестапівка зашморгнула їй круг шиї мотузку і затискає повільно, але невмолимо. І найстрашніше тут те, що ніякого виходу не знайдеш! Невже їй і справді доведеться покінчити життя самогубством? Ні, не дочекаються — до останнього подиху життя Віри Соколової належить Комуністичній партії, і так дешево вона його не віддасть!

А от поміркувати над усім цим, видно, треба добре. Бреше ця гестапівка, мусить бути тут ще якийсь вихід, і Соколова цей вихід знайде!

— Ви з сьогоднішнього дня можете вільно виходити з дому. Ваші друзі тепер, напевне, охоче повісять вас, якщо зловлять, — вела далі Берг. — Та нам, очевидно, доведеться розлучитися. В інституті для вас уже приготували кімнату. Я і далі залишила б вас тут, але у вас надто люті очі, ви можете не стриматися і задушити мене, а мені б цього не хотілося.

Вона знущалася одверто і неприховано.

— Дайте мені газету, — попросила Віра Михайлівна.

— Прошу. Можете вивчити свою заяву, адже вам треба знати її, коли хтось запитає.

Соколова ще раз глянула на своє фото, потім розгорнула газету, пробігла очима по рядках. Малесенькими літерами на третій сторінці було надруковано про незначний відхід німецьких військ в районі Москви. Віра Михайлівна зразу все зрозуміла: видно, саме це повідомлення приносили вчора Дорнові. От чому так хвилювалися фашисти. Соколова раптом відчула за собою силу.