— Ви вчора взнали про цей відступ?

— У вашій долі це нічого не змінить, — прошипіла Берг, — не забувайте: я вас можу повісити щохвилини.

— Я це дуже добре знаю, — відповіла Соколова.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Валенс сидів у своєму кабінеті, якщо можна було назвати кабінетом цю малесеньку кімнатку, де стояв письмовий стіл і залізне ліжко, і уважно читав київську газету. З аркуша паперу на нього дивилося добре знайоме обличчя Віри Михайлівни Соколової»; прізвище її стояло під підлим зрадницьким зверненням до радянських учених і інженерів, рука простягала креслення Людвігу фон-Дорну.

Як же так могло трапитися? Адже Марина Токова сама бачила вбиту Соколову? Що ж це, помилка? Так, може бути помилка. У метушні бою, з переляку і в паніці навіть холоднокровніші за Марину люди допускалися тяжких помилок. Соколова могла бути пораненою, знепритомніти, а її вважали мертвою. Все це ймовірно і можливо. А от далі починалося і неймовірне, і неможливе.

Не міг Валенс повірити в зраду Віри Михайлівни Соколової. Або він нітрохи не розуміється на людях, або все це якась брудна провокація, дуже тонко і хитро розрахована. Ясно тільки одно: Соколова жива, а все інше треба ще з'ясувати і перевірити.

Директор згорнув газету, поклав у стіл. Тепер перед ним постало ще важче питання: говорити про цю новину Крайнєву і Полозу чи промовчати? Може, треба почекати, поки з Києва прийдуть ще якісь точніші повідомлення?

Валенс замислився. Складне становище, і не так просто знайти з нього вихід. Ні, мабуть, все-таки треба сказати. Затаювати тут нічого. Коли Соколова справді зрадила, то про це мусять знати всі, а якщо це провокація, то про неї теж нічого мовчати. В усякому разі колектив інституту стратосфери заслуговує на повну довіру, і будь-що від нього приховувати Валенс не має права.

Він витягнув газету, ще раз подивився на фото — ні, помилки тут немає, це Віра Михайлівна, саме вона, а не хтось інший. Ясно видно характерний поворот її голови, упертий, викличний. Знову замислився Валенс: здалося йому, ніби в самому цьому рухові голови затаївся протест, обурення. Директор поклав газету на стіл, усміхнувся.

— Починаю вже вважати бажане за дійсність, — сказав вів сам до себе, почуваючи, як серце його заливає хвиля гарячого прагнення, щоб Соколова виявилася чесною, щоб це все було тільки звичайнісінькою підлою провокацією фашистів.

У двері постукали. Зайшла Марина Токова. Вона принесла на підпис якісь папери, вимоги на дефіцитні матеріали. Всі ці справи Валенс швидко вирішив.

— Дозволите іти? — запитала дівчина.