— Дякую, Марино, — сказав майор, — я вже якось сам тепер у цих справах розберуся.

— Ні, — сказала дівчина, — не сам. Віра Михайлівна була і моєю подругою. Ми всі будемо думати…

Але скільки вони не думали, ніхто нічого путнього не придумав. Михайло Полоз став похмурий, мабуть, ще чорніший, ніж у ті дні, коли прийшло повідомлення про смерть дружини, бо для кожної чесної людини легше взнати про смерть, ніж припустити хоч найвіддаленішу думку про можливу зраду.

Та скільки не міркував, скільки не мучився у безсонні ночі майор Полоз, нічого придумати не міг, Щодня з надією поглядав він на Валенса, сподіваючись почути якусь новину, але директор мовчав, бо і сам не знав нічого. І кінець кінцем таке життя стало для Полоза нестерпним. Він прийшов до Валенса і сказав:

— Мене, Адаме Олександровичу, треба відпустити. Далі я так жити не можу: або збожеволію, або вкорочу собі віку.

— Куди відпустити? — не зразу зрозумів Валенс.

— Спочатку до Москви, а там я вже розберуся, як мені треба діяти. Пілота-випробувача вам сюди дадуть не гіршого за мене, а я зараз у такому стані, що мені довіряти випробування крайнєвських літаків просто небезпечно.

Валенс уважно глянув на нього, замислився. Мабуть, Полоз мав рацію.

— У тебе вже є якісь плани?

— Ні, зараз немає ніяких, але залишатися в такій невідомості я теж не можу, краще вмерти.

— От ніколи не думав, що ти здатний на істерику.

— Це не істерика. Так треба зробити.

І Валенс теж подумав, що так треба зробити, йому й самому страшенно хотілося знати про Соколову все, він не вірив підлій газеті, але заперечити їй не міг. Валенс ще хвилину подумав і сказав:

— Добре, я тебе відпущу. Так, мабуть, буде правильніше.

І за кілька днів майор Полоз уже стояв біля вікна вагона швидкого поїзда. Крайнєв, Марина і Валенс стояли на пероні, махаючи хустинками. «Щасливої дороги! Чекаємо новин!»

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ

Тепер Віра Михайлівна Соколова розуміла цілком ясно, що з Києва, з гостинної квартири Любові Вікторівни Берг треба негайно зникнути. Зробити це просто: досить вийти на вулицю, завернути за ріг і відчути себе цілком незалежною від усіх ворогів. Зараз ніхто її не охороняє — Берг і справді переконана у повній недоцільності втечі. Фото в газеті назавжди відрізало Соколовій усі шляхи до повернення. Тепер в очах радянських людей вона виглядає справжньою зрадницею. Куди ж тікати?