Ніч уже опускалася над лісами, а вона все йшла добре знайомим шляхом, ішла, не відчуваючи, як померзли ноги, як втомилося все тіло. Коли ноги зовсім заклякли і перестали слухатися, довелось спинитися. Напівспалений ожеред чорнів недалеко від дороги. Соколова завернула до нього; вже навіть мало розуміючи, що робить, зарилася у мерзлу, пропахлу димом солому і поринула в забуття.

Ранком вона отямилася і якусь мить не могла збагнути, що з нею і як вона тут опинилася. А відчувши страшний біль у ногах і в пораненому плечі, згадала все, вилізла з соломи і знову пішла до свого заводу. Тільки тепер частіше доводилося спинятися, спочивати, бо сили зраджували і ноги стали неслухняними. Так минув ще день і ніч, а надвечір третього дня вона здаля побачила завод.

У цю мить знову думки і сумніви заволоділи нею. Добре було б отак іти, знаючи, що прийдеш додому, де тебе чекає спочинок, і дружнє привітання, і тепле ліжко. А вона чого іде на завод? Що чекає там її? Але все-таки треба йти, бо коли є десь у неї друзі, то саме там.

Вона пройшла повз зруйновані, порвані важкими вибухами корпуси. Ні руху, ні шелесту. Життя пішло звідсіля разом з машинами і робітниками. Чи залишився хто у виселку? Може, і там нікогісінько немає? Може, даремно добиралася сюди Віра Михайлівна?

Вона глянула вздовж вулиці. Високі будинки стояли пустельні, наче мертві. Ніде не видно жодної людини, ні диму, ні руху. Кого ж вона може тут знайти?

Ось у цьому будинку, на третьому поверсі, колись була її квартира. Ось тут щасливо жила вона багато років. А зараз хто там живе? Мабуть, нікого, бо двері на балкон відчинені, а в другій кімнаті повибивані всі вікна.

Соколова ще раз озирнулася. Нікого ніде не видно. Може, крикнути, покликати? Не може бути, щоб зникло ціле місто…

Соколова підійшла до будинку, де колись жила, зійшла на третій поверх. Десь у глибині душі жевріла думка, що, мабуть, небезпечно з'являтися у своїй старій квартирі. Коли її шукатимуть, то насамперед тут. Але втома подолала цю обережну думку. Будь що буде!

Віра Михайлівна штовхнула знайомі двері (вони легко прочинилися) і зайшла у передпокій. Пусткою і холодом війнуло на неї від знайомих стін. Вона пройшла у кімнату і мало не заплакала від обурення. Хоч і знала, що тут ніщо не могло зберегтися, але такого розгрому уявити собі не могла. Від усіх меблів залишилася цілою тільки стара тахта, та й з неї хтось зірвав оббивку, і пружини повилазили з-під мотузків.

Соколова підійшла до дверей на балкон, зачинила їх — у кімнаті стало затишніше. Потім сіла на тахту, уткнулася обличчям в долоні і застигла непорушно, не знаючи, що робити, кого шукати і як жити далі.