Ковпак мовчав.

— А що гестапівці її нам підсунули, в тому я певен.

— І що ж ти пропонуєш?

— Вигнати її із загону к чортовій матері.

Ковпак знову помовчав.

— Ні, не вижену, — нарешті сказав він, — і ще одне тобі, Лойченко, хочу сказати. Дуже мені не подобається, коли хтось із партизанів, не маючи ніяких фактів, а тільки підозру, про свого товариша таке говорити наважується…

— Вона мені не товариш. Я ворога нутром чую.

— Нутром? Ну що ж, інструмент точний. Поживемо — побачимо.

— Поки ви поживете, вона нас усіх німцям видасть.

— А от цього не буде. Коли у тебе все, можеш іти.

— У мене все.

Лойченко так само чітко повернувся через ліве плече і вийшов. У хаті стало тихо. Тепер надовго замислився Ковпак. Що йому не подобалося з словах партизанського кулеметника? Складалося враження, ніби знає він про Віру Михайлівну більше, ніж говорить. Може, ця настирливість, з якою хотів він віддалити Соколову від партизанів, здавалася неприємною?

А з другого боку у нього є всі підстави не вірити. Таку історію навіть у партизанів не завжди почуєш. Ну так що ж? Тільки тому, що комусь розповідь здається неправдивою, виганяти на смерть людину? Ні, так швидко старий Ковпак рішення приймати не звик. А може, вони знали раніше одне одного? Тоді Лойченко, мабуть, про це сказав би. Нічого не скажеш, складна штука — людські взаємини.

— Ну, гаразд, поживемо — побачимо, — сказав сам собі Ковпак, ніби виринаючи з глибокої задуми, — а обережним треба бути завжди.

І знову взявся до тисячі справ, які треба було йому, партизанському генералові, розв'язувати щохвилини. Але розмова про Віру Михайлівну не йшла з голови.

А успіхи Соколової у вивченні кулемета в той день посувалися дуже швидко. Не було вже для неї таємниць у цій досить складній і водночас ясній машині. Коли Лойченко зайшов у хату, Віра Михайлівна вже могла розібрати замок мало не з заплющеними очима.

— Оце ви сьогодні вперше кулемета побачили? — не приховуючи недовіри, запитав Лойченко.

— Побачила не вперше, але розбирати навчилася тільки сьогодні, — весело відповіла Віра Михайлівна.

Карпо Лойченко недовірливо похитав головою.

— Коли стріляти спробуємо? — запитала Соколова.