Капітан встиг досить детально ознайомитися з приміщенням і з усім, що залишилося в столах і сейфах. Усі важкі вогнетривкі шафи розкриті навстіж — видно, з них встигли вивезти все, — але в столах позалишалося багато паперів і старих креслень.

Вони обшукали весь будинок і в підвалі, де колись стояли компресори Ганни Ланко, знайшли кілька моделей літаків, що їх привіз сюди Людвіг фон-Дорн, сподіваючись розгорнути роботу інституту. Ці моделі не можна було назвати літаками в повному розумінні цього слова. Це, мабуть, були ракети, розраховані на далекий політ, і, очевидно, мали нести в собі великий заряд.

Невідомо було, чи вже вдалося німцям винайти щось справді придатне до бойового вжитку, чи то були тільки моделі, які так і не втілилися в метал. В усякому разі Марина старанно зібрала всі матеріали, щоб доповісти про все Крайнєву. Багато що тут могло дати уявлення й про напрямок дослідної роботи німців.

Марина навіть і не помітила, як минув цей день.

Весь вечір вона провела з Вірою Михайлівною. Вони сиділи поруч на дивані в невеличкій кімнатці на Подолі. В цьому районі було розташовано кілька частин Червоної Армії.

Капітан, який опікував Токову, подбав, щоб у кімнаті було тепло, прислав з ординарцем вечерю…

— Ви знаєте, в мене зараз таке враження, — говорила Соколова, — ніби війна вже закінчилася. Попереду ще так багато боїв, а я мрію про завод, про роботу… Коли б ви знали, як мені не хочеться воювати…

— Цілком вас розумію, — відгукнулася Марина. — Особливо після всього, що вам довелося пережити.

— Ну, багатьом довелося пережити значно більше. Ага… я й забула, мушу подякувати вам за ту характеристику. Знаєте, це велике щастя — мати таких друзів, які не бояться сказати про тебе добре слово навіть тоді, коли з тобою біда…

— А ми спочатку повірили, — простодушно сказала Марина. — Надто вже переконливо виглядало те фото.

— Так, це був точний розрахунок… точний для людей з капіталістичною свідомістю. Але вони не врахували, що радянські люди звикли вірити своїм друзям… В усякому разі мені було дуже приємно прочитати ту характеристику… Ковпак віддав мені її в останній день… Який він чудовий, дід Ковпак!..

Вони трохи помовчали, повільно п'ючи чай і думаючи про все те дивовижне і надзвичайне, що трапилося з ними за цей порівняно короткий час.

— Дуже мені на завод хочеться, — сказала Соколова. — Працювати, винаходити… Ви правильно сказали, він буде стократ кращий, ніж колись, наш завод!.. Між іншим, там зараз «директорствує» дід Котик… Він і не покидав заводу…

Вони прощалися вранці другого дня.