І вона подарувала світові сина, а медсестра сповила його. Стогнання матері доносились до Васиної могили.

Віра підсіла ближче до принишклого, нерухомого Мехті.

Мехті пригадав, як тягнув її Вася за руку з «комбінату», а вона була перелякана, уся тремтіла… Недавно це було, а, здається, минули роки…

Тиша на землі. «Тиша має порушуватися тільки піснею», сказав якось Вася. І зараз було тихо-тихо… Та ні, це не та тиша, про яку мріяв він!..

Мехті встав із землі, постояв ще хвилинку біля могилки, потім спроквола побрів униз, до табору.

На галявині, біля одного з наметів, юрмилися партизани.

Лікар, галасливий, як завжди, кричав, вимагав, щоб Планічку негайно вклали спати, — вона щойно прийшла сюди, як і раніше, спираючись на рушницю, — змарніла, але вся якась сонячна.

Партизани з рук до рук передавали дитину, загорнуту в чистий рушник. Вони допитливо вдивлялися в личко людини, яка щойно народилася.

Показали його й Мехті. Він довго тримав на руках малюка, який появився на світ у той день, коли помер його побратим Вася, в ту годину, коли Васю поховали серед скель, на чужині.

Думали, яке ж йому дати ім'я. Одні пропонували назвати малюка Джузеппе, на честь загиблого батька, інші — Васею.

— Васею! — тихо сказала Планічка.

І, може, й досі живе десь хлопчик, у якого батько італієць, мати чешка, а ім'я російське…

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Рани Мехті гоїлися швидко. Зажило вухо: лише маленька пов'язка на руці говорила про те, що руку вразила випадкова куля. І тільки ніяк не гоїлась інша, глибша рана: Мехті й далі сумував за другом; йому здавалося, що Вася забрав з собою частку його власного серця.

Він спробував забутися в роботі над картиною.

Мехті клав на полотно енергійні мазки, він працював швидко, майже до нестями. А потім довго, ні про що не думаючи, дивився на полотно. Працювати було важко.

Важко було працювати ще й тому, що Мехті вкладав у свій задум дедалі більший зміст.