Те, що він зображав на картині, було для нього вже не тільки світлою, дорогою мрією. Він «вистраждав» своє творіння у повному розумінні цього слова.

Бойові друзі Мехті ходили на завдання, а його не брали з собою. Він не ображався. Він ждав свого.

Штаб бригади розмістився тепер у невеличкому високогірному сільці Гранік, і Мехті працював у маленькому садочку перед глинобитною хатиною з пласким дахом. У садку росло лише кілька низеньких, миршавих деревець.

По даху хатини ходив вартовий.

Біля Мехті годинами просиджував Анрі Дюез — він кашляв ще дужче, ніж перед тим (весна — погана пора року для сухотних), але й слухати не хотів про те, щоб залишити бригаду.

Кулі його не брали, і Дюез був певен, що доживе до такого дня, який малював на своїй картині Мехті.

У Дюеза був фотоапарат. Він непомітно сфотографував Мехті за роботою і подарував йому фото. Подарував він фото й високій дівчині з родимкою над верхньою губою; вона жила в цьому селі й частенько заходила в садок, щоб мовчки, крадькома поглянути на славетного партизана з лагідними темними очима.

На фотографії Мехті сидів, трохи відкинувшись назад, з пензлем у руці, і дивився на полотно; до стегна його щільно прилягала кобура з улюбленим пістолетом; по даху ходив вартовий. Озброєний партизан, що займається на дозвіллі живописом, — це само по собі могло стати темою для хвилюючої картини.

Коли Дюез заводив розмову з Мехті, той відповідав коротко; Мехті подобався смаглявий корсіканець з його пристрасною, всепоглинаючою вірою в справедливість «великої вендети».

… У хатині прочинилося вікно.

— Мехті! Усі, хто там є, сюди! — схвильовано крикнув з вікна Сергій Миколайович.

Таким схвильованим його бачили рідко. Партизани, які були в садку, у тривозі побігли до хатини. Мехті вскочив до кімнати і завмер на порозі.

У побіленій горниці була встановлена потужна рація, нещодавно захоплена в німців. Обслуговувала її Лідія Планічка; і не тільки тому, що в неї виявились деякі знання в цій галузі, просто жінка могла тепер виконувати лише «спокійні» обов'язки при штабі.

Зараз вона була біля рації з дитиною на руках. Довкола сиділи й стояли кілька командирів загонів, Ферреро.

Сергій Миколайович приклав палець до губів. Здалека тихо, але досить виразно чути було позивні Москви.

У Мехті тенькнуло серце; він обережно притулився до одвірка.

Пролунав спокійний, дужий голос диктора: «Наказ Верховного Головнокомандуючого…»

У наказі говорилося про те, що радянські війська перейшли державний кордон і з боями вступили на територію Румунії й Чехословаччини. На відзначення здобутої перемоги Головнокомандуючий наказав дати в Москві артилерійський салют із двохсот сорока гармат…