— Чого крутишся? — сердито цикнув я на неї.

— Біля тебе немає Арнака, — сказала вона таємниче з лукавим виразом обличчя.

— Нема. Хіба це причина для метушні?

— Сьогодні я берегтиму тебе!

Вона сказала це з такою невимовною повагою, що мимоволі розсмішила мене.

— Ах, мій ангеле-хранителю, ти ловитимеш на льоту акавойські стріли, так?

— Так, ловитиму, — відповіла вона і встромила мені за пояс, як амулет, якийсь плід.

— Ти, Чарівна Пальмо, погано придумала! Ти ж знаєш, що ваші чари не для мене.

— Знаю, але Арасибо наказав дати тобі його.

— Ну, хіба що Арасибо!..

Весь час я не спускав очей з акавоїв. Наше маскування було дуже вдалим, бо перша з чужих ітауб минала човен Арнака на віддалі ледве п'ятдесяти кроків, а в акавоїв не виникло ніякого підозріння. Зараз же за першою ітаубою мчала друга. Коли за хвилину вони опинилися біля другого човна, яким командував Вагура, я крикнув щосили:

— Вагура, Конауро, Які, вогонь!

Одночасно гримнуло кілька пострілів, і одразу ж за ними пролунали нові. Бачачи, що вони були влучні і на обох ітаубах блискавично посіяли спустошення серед акавоїв, я вже не звертав уваги на стрілянину.

— Вперед, — гукнув я до гребців.

Човен, розвинувши велику швидкість, вилетів, немов стріла. З усієї сили я повернув кермо, щоб під гострим кутом піти праворуч, до берега. Ми швидко обминули два обстріляні човни, які, незважаючи на те, що полонені на них перестали гребти, рухалися далі і наблизилися до третьої ворожої ітауби.

Там відбувалося щось жахливе. Акавой — керманич, побачивши засаду, вирішив рятуватися втечею в прибережну гущавину. Він негайно спрямував туди ітаубу, незважаючи на опір варраулів, які також відразу пронюхали, в чому справа, і не думали допомагати своїм ворогам. Вони все ще тримали весла в руках, але деякі вже перестали гребти, інші ж намагалися навіть опиратися. Виникло замішання, човен зупинився.

Акавої з пронизливим вереском підганяли полонених, а коли це не дало наслідків, почали бити найближчих по головах і колоти списами. Вони вбивали їх з нестримною люттю. Потім самі бралися за весла і рвучкими рухами били ними по воді. Це також мало допомогло. Акавої були на віддалі ста кроків од берега, коли ми їх наздогнали. Зупинилися між ними і сушею, перегородивши їм шлях до втечі. Доля винесла акавоям вирок, але вони не здалися без бою.

Їх було п'ятеро, двоє спереду ітауби, троє — ззаду. Коли ми навскіс почали перетинати їм шлях, чотири з них взялися за рушниці, — мали вогнестрільну зброю, негідники! — і вистрілили по нас. Довкола посипався шрот. Двох-трьох наших поранило, інші зуміли вчасно заховатися за бортом, та, зрештою, ітауба хиталася і вони не могли добре прицілитися.