Ми не дали їм часу отямитися. Перестали гребти, щоб човен не хитався. Людям з роду Білого Ягуара, досвідченим стрільцям, я наказав випалити з рушниць, набитих кулями. А сам узяв на мушку стерничого. Після залпу ми швидко рушили до ітауби. Стерничий лежав з простреленою головою, перевалившись половиною тіла з човна, а троє інших акавоїв були смертельно поранені і вмирали.

П'ятий, кремезний хлопчисько з міцними м'язами і з лютим виразом обличчя, здається, був цілий. Він блискавично схопив спис і, добре розмахнувшись, кинув у нас. І влучив: одному з гребців пробив наскрізь груди; потім спритно, як мавпа, він скочив у ріку і щез із наших очей у каламутній воді.

Він був, мабуть, добрим плавцем, бо довго залишався під водою. Вирішивши, що акавой попливе за течією річки до берега, я скерував човен саме в той бік. Воїни зі зброєю в руках були напоготові. Розрахунки підтвердилися. Акавой виплив за кілька кроків од нас. Не встиг він відкрити рота, щоб ковтнути повітря, як стріла фуркнула з лука і застряла глибоко в його черепі. Так загинув останній з цієї п'ятірки.

Біля четвертої ітауби боротьба щасливо закінчувалася. Пострілів уже не було, а Арнак саме причалював до здобутого човна. Після бойової бурі настала мертва тиша. Над водою носилися хмари диму, який поволі рідшав.

Закінчилася кривава праця, і ми вільно зітхнули. Пробитий списом товариш був уже мертвий. Я хотів повернути Лясані амулет, маючи на устах якийсь глузливий жарт, коли нашу увагу прикували до себе варраули на звільненій нами ітаубі. В той час, коли ми переслідували п'ятого акавоя, вони зуміли звільнитися з пут і повкидали трупи ворогів у воду. Потім взялися за весла І в поспіху, схожому на переляк, почали тікати щодуху на середину річки.

— Гей! Куди ви тікаєте? — гукнув їм вслід Фуюді їх мовою.

Але вони мовчки, не помічаючи нічого навколо, пливли, як божевільні, тільки бризки летіли. Вони тікали од нас.

— Збожеволіли, чи що? — здивувався я. — Навіть нас бояться.

— Бояться: це дикуни! — кинув Арасибо зневажливо. — Болотні дикуни!

— Скажи їм швидше, хто ми такі, — наказав я Фуюді.

Індієць згорнув долоні трубкою і голосно гукнув:

— Ми друзі! Акавої попереду нас!.. Ми свої! Стійте!

Вигук рознісся далеко, і всі варраули мусили чути його, але це не справило на них ніякого враження. Навпаки: втікачі почали веслувати ще завзятіше. Варраули на трьох інших ітаубах, побачивши панічну втечу своїх земляків, схопилися й собі, щоб також дати драпака. Втікали, як від прокази. Це можна було пояснити лише одним — страх запаморочив полоненим голову.