Втікачі нагадували сполохане стадо боязливих мавп, і з них сміялися всі араваки. Нарешті слідом за втікачами понеслися справжній регіт і гучні, зневажливі вигуки, повторювані за Фуюді:
— Боягузи! Боягузи!
Я шкодував тільки, що варраули взяли з собою кілька цінних рушниць, непотрібних їм.
Сутичка з акавоями тривала приблизно півгодини і, на щастя, небагато заподіяла нам втрат в людях: у нас був тільки один вбитий і кілька легко поранених, які після перев'язки могли знову брати участь у будь-якій роботі.
Течія річки неслась далі так само швидко. Ми жваво рушили вперед. До заходу сонця лишалося три години, а до Каїїви — сорок миль.
24 ПУМА І МАВПИ
ПУМА І МАВПИ
Кілька десятків ударів веслами віддалили нас од місця битви більше як на півмилі. Оглянувшись позад себе, можна було легко помітити варраулів, які втекли на середину річки і там зупинилися, немов для наради. Потім ми помітили якусь метушню — численні гребці пересідали з однієї ітауби в іншу. Після цієї заміни три човни рушили далі, в бік другого берега, а четвертий повернув до нас. З швидких рухів весел, на яких відбивалося сонце, можна було помітити, що вони мали намір якнайшвидше наздогнати нас.
— Чого вони хочуть? — кинув Фуюді глумливо. — Подякувати нам? А може, вибачитися?
— Мені здається, що ти близький до правди, — відповів я.
— Так треба піти їм назустріч. Зменшимо швидкість!
— Що ти, ні! Нехай напружаться і покажуть своє вміння…
Ми пливли далі немовби наввипередки.
Пуща дедалі більше змінювала свій вигляд. На березі все рідше зустрічалася суха земля, все більше було боліт. Все навкруги перетворилося в суцільне болото, подекуди, правда, були ще сухі, вкриті травою острівці, а пуща — скільки око сягало — росла прямо з води. А все ж таки вона була не менш густа, не менш буйна.
Чим ближче до моря, тим більше траплялося дивовижних дерев, які Педро називав мангровими. Їх коріння виступало високо над мулом і лише у повітрі з'єднувалось, утворюючи стовбур, а це виглядало неприродно, ніби дерева стояли на довгих ходулях. Інколи, щоб скоротити дорогу, нам доводилося підходити зовсім близько до берега, і ці корені, чудернацько покручені, ніби від болю, справляли враження примар з того світу. Справді, це були творіння не землі, а огидної трясовини. Людина, яка вдивлялася в цю незбагненну гущавину дивацтв і мнимих примар, мимоволі здригалась і озиралася, чи не з'явиться якесь страховисько. Недалеко від мангрового лісу жили великі водяні ссавці апія, яких іспанці звали ще водяними коровами, а інших звірів ми не бачили.