Однак Ота не міг з усім цим погодитися; адже мусульмани повинні були розуміти плани і перспективу, щоб збудувати такі довершені мечеті. Архітектурні ансамблі.

Біля фабрики Ота зупинив машину, і Мерсьє незграбно виліз з кабіни. Тієї ж миті з вікна бібліотеки — кабінету — канцелярії долинув голос Сі Омара:

— Добридень, пане Мерсьє! Це дуже добре, що ви знову завітали до мене.

— Вибачте, — Мерсьє всміхнувся і трохи почервонів, — але я приїхав не до вас. Я тільки під'їхав, з вашого дозволу, вашою машиною і тепер поспішаю додому. Іншим разом залюбки зайду до вас.

— Гадаю, ви не збираєтесь іти пішки! — Сі Омар у вікні сплеснув у долоні. — Базіль вас одвезе. Базілю, зробіть послугу панові Мерсьє! Як з'їздили в Тіфніт, Базілю?

— Марно.

— Гм. Шкода… До побачення, пане Мерсьє!

— Au revoir![49] — помахав рукою Мерсьє з віконця машини, — І дякую! Дякую вам!

Ота віз Мерсьє до ель-Бадіра, і вони знову говорили про мусульман.

Приїхали в ель-Бадір, і Мерсьє вийшов.

— Щиро вдячний вам, пане Базіль, — усміхнувся він. — Я справді провів з вами приємні хвилини. Цими речами нині вже мало хто цікавиться. Їх мало хто любить.

Ота не знав, що саме той має на увазі, але ствердно кивав головою.

— Якщо ви знову захочете поговорити на цю тему, приїздіть до мене, — провадив Мерсьє. — Я буду або в канцелярії, або дома. Живу я он там. — Він показав на будинок під червоним дахом і пішов.

Розвертаючи машину, Ота побачив пана Лукаса, свого другого приятеля, який квапливо перетинав майдан, простуючи до нього.

— Агов, друже! Я бачив, що ви привезли пана Мерсьє.

— Так, — сказав Ота. — Ми дуже мило з ним поговорили.

— Із старим Мерсьє? Облиште! А про що? Сподіваюся, не про дівчат?

— Ні. Про мечеті і про арабів.

— Про це можна було здогадатися, — засміявся пан Лукас. — Ви маєте трохи часу? Тоді підвезіть мене до фабрики. Я дещо забув там.

— Прошу, — відповів Ота. Він був радий, що побачить підприємство пана Лукаса, а головне дівчат, які тчуть килими, Може, Лукас виконає свою обіцянку й подарує йому килим.