— Тоді Ісмет-бей повинен про це щось знати.

— Запитайте у нього, Базілю.

— Вибачте, — сказав Ота, — але Ісмет-бей дурень.

— Ха-ха-ха! — зареготав пан Лукас. — Ви молодець, Базілю! Ви вмієте називати речі своїми іменами! Свинюшник! Дурень! А скажіть, будь ласка, хто, по-вашому, я?

— Пан Александр Лукас, — засміявся Ота. — Що я ще про вас знаю? Тільки те, що ви виробляєте килими і що я хотів би мати один із них.

— Ви його матимете! — ляснув себе пан Лукас по коліну. — Щоб я був такий здоровий!

— Але як нам усе-таки бути з підставкою? — запитав Ота.

— Ви її знайдете, — сказав пан Лукас. — Сі Омар дасть вам повну владу, правда, Сі Омаре?

Сі Омар насупився.

— Даруйте, — сказав пан Лукас. — Я іноді забуваю… Проте вигляд у вас такий європейський… справді паризький…

Сі Омар одтанув.

— Все гаразд, пане Лукас. Отже, шукайте, Базілю, шукайте, а якщо не знайдете, дістаньте десь автоген. Цього вам досить?

— Цілком, — відповів Ота. — Зрештою ви зацікавлені, щоб машина працювала, адже так?

— Звичайно, звичайно, — притакнув Сі Омар.

Пан Лукас і собі жваво закивав головою, потім підвівся і вийшов разом з Отого.

Надворі він зупинився біля свого сітроена, насупив чоло, і його брови кинули на очі тінь, мов козирок кашкета.

— Знаєте, Базілю, — мовив він сумно, — нас, європейців, тут дуже мало, і це іноді так гнітить… Приїдьте до мене коли-небудь. Мені теж не завадила б ваша допомога, треба дати дечому лад… та й погомоніли б із вами, бо я почуваю себе тут таким самотнім.

— Охоче! — випалив Ота. Між ним і паном Лукасом раптом виник якийсь невидимий зв'язок, набагато міцніший, ніж потиск їхніх рук.

— Коли захочете мене бачити, скажіть про це Сі Омарові або зателефонуйте…

— Приїжджайте, навіть якщо я й не зателефоную, приїжджайте будь-коли, — всміхнувся пан Лукас. — До мене кожен покаже вам дорогу. Мене знає весь ель-Бадір.