— Хай йому чорт, — буркнув Ота. — Не Сі Омару, а Ісметові, — додав він обережно й роззирнувся по кімнаті. Вона була така ж неприваблива, як і її господар. Тут стояв гірко-солодкий сморід, немовби Ісмет, відколи живе, не відчиняв вікна. Як він міг жити в такій задусі!

Під ліжком, серед купи брудних шкарпеток, Ота побачив потрібну деталь. Вона й справді, мабуть, ідеально допомагала роззувати черевики.

Ота схопив її й вибіг із кімнати. Він мало не задихнувся тут без свіжого повітря і, йдучи коридором, весь час спльовував, не в силі позбутися бридкого присмаку в роті. А втім, можливо, це був не присмак, а моторошне враження від того, що він узяв за плечі живу людину, а в руках виявилася порожня шкаралупа. Бррр!

Наступного дня машина вже працювала. Ісмет-бей не показувався, зате прийшов Сі Омар.

— Чудово! Чудово, Базілю, — заплескав він у долоні. — Я дуже радий! Хоча Ісмета не треба було нокаутувати. Він скаржився на вас… Ну, що ви, я знаю, — якби ви його нокаутували, то він був би уже на тому світі, і я вам за це тільки подякував би. І все-таки… Зрештою, це не так важливо. Перевірте ретельно машину, прошу вас. Через тиждень ми з вами рушимо на повний хід. — І щедрим жестом дав Оті сто франків. — Беріть, Базілю, це тільки невеличкий аванс. Бачите, я на вас не економлю і плачу більше, ніж обіцяв. Звичайно, я роблю це і з егоїстичних міркувань. Бо хочу, Базілю, щоб ви залишились у мене.

Він дивився Оті в очі спокусливим поглядом, і голос його теж бринів спокусливо, як голос гіда в саду Удайя в Рабаті. Вони обидва були з одного тіста — гід Юсуф і Сі Омар… та, попри це, між ними була різниця: гід хотів од нього грошей, а Сі Омар давав йому сам.

— Ну то як, лишаєтесь, Базілю?

— Звичайно, — відповів Ота й звів дух.

Щось стискало йому серце, але він радів, що лишається тут. Ще минулої ночі, коли Мустафа прийшов до нього із своїм відкриттям, Ота зрадів, що відпала потреба їхати до Марракеша, що він не поїде до Віветти й не бачитиметься з нею. А тепер радів подвійно, що взагалі не знає, коли повернеться до Марракеша. З Віветтою йому треба порвати, нічого не вдієш. Так буде краще. Для обох. Бо до чого б це призвело…

Ще до того, як вони «рушили на повний хід», Ота якось надвечір завітав до Мерсьє в його будиночок під червоним дахом. Прийшов до нього просто погомоніти, адже пан Мерсьє так щиро його запрошував. Та коли він опинився в темній кімнаті, прикрашеній тільки розп'яттям і фотографіями старого сільського подружжя в овальній рамці, то не знав, із чого почати, й мимохіть заговорив про Мустафу, про те, як той легко й швидко став «талібом». Мерсьє засміявся, сказав, що «таліб», тобто студент духовної школи, означає в цій країні велику вченість, набагато більшу, ніж її може коли-небудь збагнути й досягти Мустафа… З «таліба» він перейшов на мусульманську ієрархію, за його словами, надзвичайно цікаву, бо іслам не знає священика в справжньому розумінні цього слова…