Уранці на нього грубо накинувся Сі Омар.

— Базілю! — загорлав він. — Таблетки все ще прилипають до матриць!.. Та й як їм не прилипати! Ви пробували штампувати з охолодженням?.. Так, я маю на увазі охолодженням матриць і маси. До цього ви могли б додуматися самі.

— Не міг, Сі Омаре, — сказав Ота. — Я механік, а не морозивник.

— А ви все-таки спробуйте!

— Гаразд, Сі Омаре.

Великих надій на це Ота не покладав. Однак — піймав не піймав, а погнатися можна. Питання, звісно, полягало тільки в тому, як охолодити матриці й масу, коли надворі в тіні тридцять п'ять, а в приміщенні на градус більше. Насамперед Ота підвів струмінь води й почав поливати нею матриці. Рішення це було досить примітивне, але маса й справді краще тужавіла і не так прилипала до матриць. Виходить, Сі Омара справді осяяв святий дух.

Однак треба було охолоджувати більше. Тоді Ота виготував двостінну посудину, прикріпив її під матрицею, наповнив кубиками льоду з холодильника Сі Омара й між її стінками пропустив струмінь води, щоб лід не так швидко танув. На світі одразу поменшало на одну проблему: з машини почали сипатись коричнево-зелені таблетки, тугі, мов віск, і схожі на шашки, якими Ота грав колись із пані Кліке.

Того ж дня робота пішла «повним ходом». Машина невтомно витискала круглі таблетки, і робітники забирали з-під неї повні коші, щоб запакувати товар у стовпчики, схожі на розфасований цикорій. Тепер скрізь були не тільки плювальниці, а й таблетки-кружальця та стовпчики — цикорій Сі Омара.

Ісмет-бей не з'являвся. Він уперто сидів у своїй кімнатці. Тільки раз, коли Ота йшов через двір, турок одчинив вікно, яке завжди було зачинене, плюнув йому на голову й погрозив кулаком. При цьому він не помітив, що скинув бляшанку, яка стояла на підвіконні. Ота підняв її і впізнав давню знайому — бляшанку з Каса, із зображенням верблюдячої голови, яких у хазяїна «Страсбурга» під стойкою був повен ящик.

Ота відкрив бляшанку і здивувався: вона була заповнена тією коричнево-зеленою восковою масою, з якої виготовляли таблетки. І пахла теж так само. Виходить, це та сама… та… як її називала Віветта?

Ота замислено потер підборіддя. На мить побачив себе в Каса під вежею з годинником, де прощався з дівчиною, почув, як питав її: «Що це таке?…» — проте відповіді в той день так і не зміг пригадати.

8

Зринула вона в його пам'яті лише через два дні, коли було виготовлено вже тисячі таблеток і коли прийшов Сі Омар у сорочці з закачаними рукавами й радісно забігав довкола машини. Ота раптом відчув дивне збудження, яке охоплювало його уже кілька днів, коли машина штампувала таблетки. Мабуть, це від дурманного запаху тієї зелено-коричневої «маси.