— О ні, в цьому немає потреби…

— Чому? Адже хтось повинен вам його вручити.

— Я зміг би забрати його й сам.

— Такий варіант теж можливий. — Лукас звів брови, неначе це для нього було хтозна-яке відкриття. — Гаразд, приїжджайте через кілька днів. А як ваша машина?

Ота розповів йому про знахідку в Ісметовій кімнаті, й, почувши про це, пан Лукас реготав майже так само невтримно, як Віда, той сивоголовий ветеран із Бужада. Потім Ота сказав, що машина хоч і працює, але погано. Машина призначена для пресування таблеток із сипкої маси, а не з липкої каші, яку Сі Омар намагається туди запхати. Дивна річ: Сі Омар наказав для проби засипати в машину коричневий порошок, який під тиском перетворюється на липку, напівтверду масу й прилипає до матриць. Сі Омар запевняв, що це медикамент із камфорою і що він має бути в таблетках, хоча розум підказує, що його треба не штампувати, а спершу гарно вимісити й тільки потім нарізати.

— Гм, гм, — кивав головою пан Лукас із прихованим інтересом, — це цікаво. Тільки я, любий Базілю, розуміюся на цьому ще менше, ніж Сі Омар. Та ви, бачу, впораєтесь, я ладен на що завгодно побитись об заклад. Приїжджайте до мене якнайшвидше. Килимок на вас уже чекає, і я почастую вас чудовими сигарами!

— Гаразд, гаразд, — сказав Ота.

Повернувшись додому, він застав Мустафу на подвір'ї — той заглядав у мотор, тримаючи в руці розгорнену книжку.

— Ну що, талібе? Щось не виходить?

— Ні, пане, я тільки дивлюся, чи ці картинки схожі на мотор.

— О Мустафо, о талібе! — вигукнув Ота. — Аллах засвітив свічки в твоїй голові, і колись із тебе й справді буде чоловік, який уміє лагодити автомобілі!

— Іншаллах, — поважно мовив Мустафа. Він хотів бути чоловіком, який уміє лагодити автомобілі, проте не хотів розгнівати й аллаха.

Дивні люди ці араби… Хтозна, може, колись вони самі збудують машину, велику, як мечеть, і гарну, як мечеть. В одному Ота не сумнівався: якщо збудують, то вона буде гарна. Якщо, звичайно, збудують… Зрештою, чому б ні? Треба тільки, щоб із ними хтось трохи попрацював і знайшов правильний шлях до них, ту струнку, якої треба торкнутись. А головне, той «хтось» не повинен бути настільки дурним, щоб думати, ніби вони телепні. Вони не телепні. Якраз навпаки.

Вночі, коли Ота читав, до нього прийшла Віветта — спомин про неї, тільки її образ, але такий живий, що він був певен: Віветта тут і підіймає руки, немов хоче впіймати метелика. Такою він бачив її востаннє. Ота заплющив очі, проте Віветта не щезала, але й не ворухнулася, не підступила й на крок. Вона стояла перед ним, піднявши в повітря руки. Оті раптом захотілося, щоб Віветта схопила його, свого Оту. Захотілося, щоб дівчина була поруч і він міг торкнутися її кіс… «Жодна дівчина в світі не має таких кіс, як Віветта, й не кохає мспе так, як Віветта…» — подумав він і незабаром заснув, проте й у сні бачив, як Віветта ганяється за метеликом.