— Виходить, у них це влаштовано розумніше, — перебив його Ота. — Я не люблю їхніх преподобій.

— Ви не повинні казати цього при мені, — засміявся Мерсьє. — Я теж колись був священиком.

— Та невже? — здивувався Ота. — А чому…

— Тому, що так хотіли мої батьки, — відповів той байдуже. — Розумієте, вбога сільська родина…

— Даруйте, я хотів запитати, чому ви покинули цю місію.

— Бачите… — Мерсьє пересів ближче до Оти й трохи почервонів. — А втім, я скажу вам усю правду… Покинув, бо не годився для цього. З мене був поганий священик. Я хотів одружитись.

— У цьому немає нічого поганого.

Мерсьє знизав плечима, але нічого не сказав.

— І ви одружилися?

— Ні, — відповів Мерсьє. Видно було, що ця сповідь йому неприємна. І все-таки за хвилину він провадив далі: — Я не одружився, Базілю. Переставши бути священиком, я перестав подобатися й тій молодій дамі. Жіноче серце — то вічна загадка.

Ота погодився, що це справді так, і розмова урвалася. Вони мовчки пили м'ятний чай.

— Однак поганим священиком ви напевно не були, — зауважив Ота, прощаючись.

Мерсьє похитав головою — мовляв, він це знає краще за Оту.

Вечір видався Оті сумним, мабуть, через того бідолаху Мерсьє, що так жорстоко прорахувався — ні дружини, ні сутани, яка йому явно личила б більше, ніж цей люстриновий піджак. Це без сумніву був винятково лагідний священик, що розуміє людей і любить їх. І саме він… Хоча Мерсьє і тут на своєму місці й може багато що зробити для людей.

На другий день Ота зустрівся в ель-Бадірі з паном Лукасом, який був у веселому настрої й жартома запитав його:

— Ну що, Базілю, ви ще не передумали?

— Ні, мосьє.

— Шкода, — грайливо мовив пан Лукас. — Справді, дуже шкода. Ваш килимок скоро буде готовий, і я думав, що разом з ним пошлю до вас і майстриню.

— Яку майстриню?

— Ту, що його виткала.