Так Ота згадав про Мерсьє, однак ця згадка нічого йому не дала. Він і далі був у камері сам. Надворі сутеніло, і тепер Ота тільки й чекав, що прийде хтось із палицею і почне його лупцювати, як віслюка. І по заслузі, бо він віслюк, як той, що його вчора бачив на площі. «А якби я сполошився, то мене все одно ніхто не обняв би за шию і не погладив би, як той хлопець свого віслюка. Хіба що Віветта. Але Віветта далеко, до того ж, я з нею погано повівся, не взяв у неї навіть білих штанів, у яких їй так подобався і які вона купила мені з любові. Виявляється, штани теж дарують з любові, хоча ця думка й смішна. Все можна дати з любові — і той шматок м'яса, який мені дала Віветта в Каса, і печену рибину, яку мені дав Мухаммед…

Хоча рибина скоріше означала дружбу, і я вже не пам'ятаю, хто саме її мені дав — Мухаммед, Ісмаїл чи Ахмед… Та яке це має значення — вони дали мені її всі разом, імена можна сплутати, а обличчя ні. Їх я вже ніколи не сплутаю… Неймовірно, але факт. Що далі я йду від них, то краще можу собі їх уявити. І Хасана теж я добре пам'ятаю, того водія, що віз мене до Бужада й нічого не тямив у моторі. Він зупинив машину нагорі над містом і показав мені на лелек, які пірнали то в тінь, то в світло вечірньої зорі. Це було дуже гарне видовище, та я, на жаль, хотів тоді їсти. Це така гарна країна — білий Високий Атлас, кульгавий чоловік. Віда, Кутубія, араб, який дивиться в пістолет, мов у фотоапарат, річка в Рабаті, пан Мерсьє, Віветта, пальми — це така гарна героїчна країна… проте я не маю з неї ніякої радості, бо мені щось завжди стоїть на заваді. І здебільшого — страх».

Надвечір прийшов караульний. Він приніс юшку і хліб, але Ота навіть не глянув на їжу. Він дивився тільки на караульного, на його стару сорочку кольору хакі, на штани кольору хакі і на обмотки кольору хакі, на черевики, вкриті пилюкою і теж, здавалося, кольору хакі… а головне, на кобуру з пістолетом. «Якби я мав пістолет, то перестріляв би всіх нікчем, і лишилися б тільки Віветта, Кутубія, Віда, Мерсьє, хлопець з віслюком і Високий Атлас. І ще Мустафа, Ісмаїл, Сліман, Хасан… Ні, всього не можна навіть перерахувати, лишилося б набагато більше, ніж я перестріляв би. Лишилося б три чверті, і земля стала б чиста».

— Мосьє. Сіді. Вечеря, — сказав караульний.

Ота нарешті глянув на його обличчя. Воно було широке, пласке й зморшкувате. Обличчя старого селянина.

— Зажди, — сказав Ота. — Як тебе звуть?

— Хабіб, — відповів той.

— Говори тихше, Хабібе, — сказав Ота. — І слухай мене уважно. Я маю п'ятсот франків і дам їх тобі, якщо ти залишиш двері відчиненими.