«А де ж люди? Вони ж сотнями помирають, тисячами… Чому я один тут? Може, це ще тільки дорога в пекло, на той світ…» Над головою побачив невеличку світлу пляму, вона весь час поширювалася, а потім різонула світлом по очах. Просвіт у вишині був не круглий, а ніби викривлена й худенька вісімка. Дельфіненя завмерло на місці, перестало працювати хвостом, а дорослі дельфіни повільно і поважно, зрідка посвистуючи, закружили навколо Янга. Ніби давали можливість досхочу налюбуватися світлом, що пробивалося згори. І Янг дивився на здвоєну світлу плямку, як на незвичайне диво і помітив уже, що вона блакитна і на цій блакиті видно навіть кілька вогнистих іскринок. «Небо?! І зірки?! На світлому небі — зірки? Там ще день, а так не буває, щоб удень — зірки! Тільки на тому світі такі фокуси бувають…» Потім Янгу здалося, що на тій світлій плямі ніби щось метушиться, літає, здалося навіть, почув мишачий писк. «Невже кажани?!» А як високо до них! Та світла дірка видалась проломом у куполі височезного храму-палацу. Якась дивовижна сила розламала, розірвала землю, створила це склепіння, шпилястий грот.

Справді, це печера, грот, залитий водою. Янга усмоктало на дні озера в щілину, провалювався туди з пригодами, застрявав, і його не дуже делікатно хтось тягнув за ногу, рятував. Хто кинувся йому на поміч у водяний хаос і тісноту, хто міг почути його останній, передсмертний крик? Радж якось казав, що дельфіни страшенно бояться вузьких щілин, ніколи не лізуть у них, щоб не застряти. Ця боязкість у них передається з роду в рід, з покоління в покоління. Але ж хтось із них зважився на подвиг, переміг страх.

Дельфіни розташувалися навколо Янга на найсвітлішому місці. Видно як повиставляли з води морди, пороззявляли роти, можна помітити навіть гострі кілочки зубів. Скільки ж дельфінів? Три, чотири… Малюк — п'ятий… Усміхаються, ніби в загадки граються: угадай, хто перед тобою? Один виткнувся з води настільки, що показалися три білі царапини на боці.

— Єва-а-а! — крикнув Янг охрипло й радісно, упізнаючи. Під склепінням прозвучала луна, метушливо за-пурхали кажани. — А це Дік! Це ти, ти!!! Не крути головою… — Янг підплив до нього. — От, і зуб той, що не в ряду, і чотири пеньки праворуч… Ти, хитрун, ти! А малюк — Бобі! Наші дельфіни-и! Ура-а-а!!!

Розкотами загриміла луна, зверху навіть щось відірвалося і плюхнуло у воду. Янг залишив Діка, обернувся до Бобі. А той уже і сам плив назустріч. Потерлися щоками, Янг навіть поцілував його. Навколо кружляли і з полегкістю зітхали дельфіни. Ніби і їм було досі страшно самим у цьому підземеллі. Хто їх сюди загнав, запроторив? «Їх сховали тут… Отже, десь повинен бути вихід у бік моря… І чимось загородили той вихід, щоб не повтікали. Самі дельфіни не можуть розгородитись. А якщо я їм допоможу?»