Абдула пам'ятав цей хол, з нього ведуть троє чи четверо скляних дверей на відкриту круглу площадку — обгороджений балюстрадою дах ресторану. Коли гарна погода, то більше танцюють там, ніж у холі. Абдула зійшов на площадку між четвертим і третім поверхом, заглянув звично в блакитну урну в кутку — нічого цікавого. Спустився на площадку між третім і другим поверхами, теж заглянув. У цій урні було більше сміття. З-під цукеркових обгорток майнуло щось блискуче, пластмасове. Не втримався, розгріб — і з-під сміття виглянув веселий синій дельфінчик, приклеєний до лілової підставки. Іграшка! Та не абияка, такі він бачив у дельфінарії на виставі. Судзір, дресирувальник, вручав глядачам на пам'ять. Абдула дістав іграшку, подув на неї, обтер обгортками з-під цукерок, щоб очистити від тютюнового попелу. Як шкода, що йому зараз не п'ять або хоча б якихось сім років! Скільки б радощів було, скільки забави! Але й тепер дивився на іграшку із замилуванням, потім сунув за пазуху.

Ступив нижче на кілька східців і не витримав, дістав дельфінчика, щоб знову полюбуватися. Яка краса! Тільки чому один кінчик роздвоєного хвостика відрізаний? Видно запилене чимось пусте нутро дельфінчика. У під-ставці-коробочці теж відпиляний один ріжок, на краях зсередини напилена якась жовтувата мука. Подув у дірочку, хотів свиснути, і в ніс пихнуло цим пилом, відчувся якийсь дуже знайомий, ледве вловний запах. Не переплутає цей запах Абдула ні з чим, він зненавидів цей запах за час, коли жив з дядьком у комірчині під сходами. Запах героїну — наркотика, який звів дядька в могилу. Та сама «біла смерть», про яку і радіо торочить, і газети трублять, і лякливі плакати вивішують, і на конвертах друкують, і на штампах вибивають, якими марки погашаються… Як він ненавидів цю отруту! Вона ж не тільки дядька занапастила, але і його життя зламала. Якби дядько не став наркоманом, то все могло б скластися по-іншому: міг би Абдула навчитися грамоти, здобути добру спеціальність, роботу і не був би безпритульним бродягою.

«Так ось які призи-сувеніри роздає Судзір! І не будь-кому, видно, роздає. Усе підстроєно, знає, кому давати… І не даром дає, а за великі гроші…»

Абдула забув про Терезу, забув про хворий живіт. Злетів, стрибаючи через один східець, униз, на перший поверх, кинув портьє ключ і вискочив за двері.

Де знаходиться поліцейська дільниця, розпитав у людей.

Смикнув двері сміливо — чого боятися? Скільки всюди пишуть, щоб допомагали боротися з розповсюдженням наркотиків.

За обшморганим рудим бар'єром виднілася лисенька, з налиплим на лоб ріденьким чубом голова. Черговий поліцейський… Без кашкета сидить, сорочка з погончиками розстібнута, видно чорні волохаті груди, водить головою вправо-вліво, підставляючи обличчя й груди струменю повітря від пропелерчика. На Абдулу підвів очі повільно, напівсонно, вони були затягнуті поволокою, ніби в тих бродячих корів, що бачив коло базару в Свійттауні.