— А знаєш, я з тобою давно знайомий.

— Що ти вигадуєш?

— Скажи, ти приходила до Палацу юстиції три місяці тому з хлопчиком? Рудий такий хлопчина. Ну, синок Вольфа Тегарта?

Від здивування очі в дівчини стали схожі на сині озера.

— А звідки ти знаєш?

— Я бачив тебе крізь віконце арештантської машини. А потім, коли малий знайшов батька на каменоломні, Вольф дещо розповідав і про тебе.

— Тегарт? А ти його давно знаєш?

— Ще з Дахау.

Ютта засміялася.

— Ти почекай на мене тут, я швиденько, — вона побігла до дверей, дрібно вистукуючи каблуками.

Ютта не поверталася довго. Андрій нудьгував, чекаючи. Обійшов крило адміністративного корпусу і опинився на невеличкому внутрішньому дворику. На протилежному боці, пробиваючи чисте шатро платанів, здіймався в небо гострий шишак каплиці. На паперті, під мармуровою статуєю мадонни, напівголі діпісти різалися в карти. Спітнілі, хижі обличчя гравців схилилися над ящиком з написом «Made in USA».

На ньому лежала купа зім'ятих, понівечених папірців. Банкомет, низенький чолов'яга з витатуйованою русалкою на волохатих грудях, роздавав карти.

— Стук! — почув Андрій його хриплий голос.

Глядачі щільніше обступили «банки».

— Не пересмикуй! Фармазонщнк! — закричав хтось із гравців.

— За кого ти мене маєш? Я тобі що, шулер? — грізно запитав банкомет.

— Сери і гери, ша! Над вами мати божа…

— Темна! Давай третю!

— Пожалуйста, — «банкір» п'ятірнею витер спітніле шрамасте обличчя і кинув на ящик карту.

— Собі!