— Собі — не вам, фури не дам. Очі! Малютка Манон…

— Брешеш, тільки двадцять!

— Чого репетуєш, у тебе ж все одно перебор.

— Це ми ще побачимо.

— Дивись, дивись. Двадцять три, не менше, або я даремно народився в Одесі.

— Ну що ти скажеш, таки двадцять три.

— Шулер!

— Авантюрист!

— Ну, ну! Легше.

— Бий його, падлюку!

— Гроші! Гроші хапай!

На паперті зчинилася бійка. Галас, сопіння, тіла переплелися, над головами злетіли кулаки, і раптом нелюдський крик полоснув по нервах. Андрій здригнувся. Глядачі і гравці кинулися навтіки. За мить на паперті лишився тільки «банкір». Він лежав, ткнувшись лицем у ящик, розметавши волохаті татуйовані руки, а мармурова мадонна тужливими і ніби здивованими очима дивилась на рукоятку ножа, що стирчала в нього із спини. Від паперті до Андрія бігло з десяток чоловіків. Хлопець відступив убік, даючи їм дорогу, і раптом завмер. Повз нього, мов зляканий заєць, пронісся Грицько Шпинь. Цибнув через кущі і зник, тільки затиснута в руці куртка мелькнула над стриженою головою та карти посипались на асфальтовану доріжку. Андрій стояв вражений. Він уже не сподівався будь-коли зустріти свого земляка, а тим більше тут. «А втім, де ж йому ще бути, як не в цій каламутній юпррінській заводі».

— Ти тут, а я тебе шукаю, — Ютта збігла до нього по східцях. — Ось тобі продуктові картки, талон на форму і черевики, а це — аусвайс. Тепер ти справжній діпіст.

— Що?

— Діпіст — це англійське слово — переміщена особа. Ну, ходімо. Я покажу тобі кімнату і койку.

— Спасибі, важко зітхаючи, промовив Андрій. — Скажи по честі, ти не знаєш, як звідси додому дістатись?

— Не знаю, — щиро призналась Ютта. — Кажуть, має бути репатріація, а коли — хто його знає. Ніби якусь радянську місію чекають.

— Коли? — стрепенувся Андрій.

— Я тим не цікавилась. Ходімо, в мене часу обмаль.

Вони вийшли через двір. Від каплиці санітари тягли попід руки мертвого одесита. Дівчина злякано вчепилася Андрієві в лікоть.