— Здалека.

— От що. У нас тут свої порядки. Кожен новенький, коли хоче жити з нами в дружбі, повинен сповідатися, як на духу, — сказав білявий, випускаючи тоненьку цівку диму.

— А звідки ти взяв, що мені потрібна ваша дружба, — огризнувся Андрій.

— Що ти з ним розмовляєш, Петре. Дай йому в писок і хай котиться, — обізвався, не повертаючи голови, другий.

— Слухай, я тобі по-доброму раджу. Забирай свої манатки і вертай до коменданта. Скажи йому чемненько. Мовляв, вони, тобто, ми, тобі не подобаємось. А не підеш добром, викинемо, як паршиве цуценя. Це місце зайняте! Зрозумів? — білявий рішуче спустив ноги з підвіконня.

Андрієві не дуже хотілося встрявати у сварку, однак зневага білявого гітариста зачепила його за живе. Він поволі підвівся з ліжка, зняв свою смугасту безкозирку, котру ще з Дахау беріг як сувенір, кинув її на койку і рішуче сказав:

— Я нікуди не піду.

Хлопчина на підвіконні повернув до нього голову.

Пильно глянув на новачка і раптом одним стрибком опинився перед Андрієм. В очах його палахкотіла лють.

— Слухай ти, шпана, — він схопив Андрія за груди. Гудзики на благенькому німецькому кітелі полетіли додолу. — Забирайся геть! У нас тут своїх фіскалів хватає.

Андрій не стримався, його кулак знизу вгору черкнув по підборіддю нападника. Задравши голову, той полетів на койку третього діпіста..

— Якого чорта завелися! Поспати не дасте, — третій діпіст сів на ліжку, протираючи заспані очі, і раптом вигукнув: — Андрій! Хлопці, Андрій!..

Микола Добривечір кинувся до нього, стис в обіймах.

— Ми тебе чекаємо, ось навіть місце для тебе. Чиї це тут бебехи?

— Мої, — заспокоїв його Андрій.

— Познайомся, Андрюхо, це Петро Савинов, а це Ігор Капара.

— Ми вже знайомі, — буркнув Ігор, потираючи щелепу.

— Вибач, — Андрій подав хлопцеві руку.

— Та ну вас усіх к чорту. Це я за тебе, Миколо, по морді виклопотав.

Хлопці розсміялися. Микола повів Андрія до вікна.