На галереї зупинилися перед важкими дверима, обабіч яких теж стояли пустотілі рицарі. Шолом одного з них якийсь штукар прикрасив каскою з буквами «МР»— «мілітарі поліс». У забралі стирчав недокурок сигарети. Геро фон Шульце Геверніц кинув на чоловічка недобрий погляд.

— Що це за блюзнірство, Вернер? Ви знаєте, що замок наложить фон Торнау, і ми тут тільки гості.

— Вибачте, сер. Це хтось із охоронної роти. Біда з цими хлопцями, понапиваються і таке виробляють… Якось один натяг на себе лати, а тут майор, він як чкурне коридором! На смерть перелякав старого. Три дні одпоював віскі з томатним соком…

— Зніміть зараз же, — обірвав його Шульце. — Рекомендую. Хазяїн замка фон Торнау, — показав очима на Хорста.

— Дуже приємно. Ви вже вибачте, сер… — чоловічок розгубився вкрай.

— Нічого, нічого, — Хорст панібратськи поплескав Вернера по плечу, — мені навіть подобається. — Він зсунув каску рицареві набакир і, одступивши крок назад, примружив око. — Що ж, цілком годиться… Тевтонський дух під протекторатом американської військової поліції.

Пат розсміялася, але, спіймавши колючий погляд Геро, замовкла. Шульце штовхнув двері.

— Прошу!

Кімната, до якої вони зайшли, колись правила за бібліотеку. Вздовж стін височіли дубові шафи, забиті товстими шкіряними фоліантами. Неширокий дерев'яний балкон простягнувся на рівні другого поверху. Готичні загострені вікна виходили в парк. Звідти долітала монотонна тужлива пісня дощу. Дубовий стіл тулився до вікон, загороджений, мов частоколом, гостроверхими стільцями. На краю стола великий старовинний глобус лежав на бронзовій підставці у формі трьох слонів з задертими догори хоботами.

— Скажіть, Вернер, а привиди тут є? — жартував Хорст. — Знаєте, мені дуже хочеться зустрітися з кимось із моїх предків. Погомоніти про те, про се. Чи не доводилось вам бачити кого-небудь з них?

— Не зустрічав. Тут, мабуть, немає, а от у горах привиди почали з'являтися, — Вернер зігнувся в поклоні і жестом запросив їх до стола.

— Де саме? — зацікавився фон Шульце, відсуваючи важкий стілець.

— У старому туристяку, на березі Траунзес.

— Цікаво.

Вернер піймав погляд фон Шульце і показав очима на інших, запитуючи, чи слід при них говорити.

— Їм теж буде цікаво. — Шульце витягнув руки, поклав долоні на стіл.

— Поки що це тільки чутки, сер. Кажуть, що наприкінці війни десь тут у горах гестапо заховало великі скарби. Хтось бачив, як за перевал пройшла ціла валка вантажних машин під посиленою охороною. А оце недавно поповзла чутка, що біля озера Траупзее бачили ті машини і цілу купу кісток. Тут показилися, збожеволіли на тих скарбах. День і ніч шукають. Облазили всі гори, ущелини, печери. Як і слід було чекати, ніхто нічого не знайшов. Пристрасті вже почали затухати. І раптом — це було з місяць тому — зірвався зі скелі місцевий аптекар Гальтер. Упав на каміння. Ну, чого не буває в горах: могла обірватись вірьовка, міг оступитись. Але днів за десять після того випадку на березі Траупзее знайшли мертвим кухаря Вюрцмаєра.