— Хто? — розсміялася Патріція.

— Жорна історії. І вас, і його, — Хорст показав на Крайніченка. — Тільки він того не скаже. В нього з цього приводу своя думка. Що ви скажете про історію, майоре?

— Історію робить народ. А народ — це люди. І в кожного є голова, щоб думати, а не тільки, щоб носити капелюха.

— Фатум, історія, люди. Облиште. Ходімте краще снідати. Геро, мабуть, уже чекає на нас, — Пат взяла обох під руки і повела через сад до будинку.

Геро фон Шульце чекав на них. Він стояв на порозі бібліотеки, одягнений у спортивний костюм. Сірий піджак, коричневі гольфи, високі альпійські черевики, за плечима — мисливська рушниця, на голові — зелений тірольський капелюх з білою пір'їною за стрічкою.

— Одягайтесь швидше. Ми виїжджаємо.

— А сніданок? — запитав Хорст.

— Поснідаємо в Зальцкаммергуті, — його тон не припускав заперечень.

Хвилин за двадцять машина з «туристами» залишила замок.

Снідали в кафе готелю «Рейхенштайн» — так називалась альпійська вершина поблизу Зальцкаммергута. Хазяїн готелю, сухий кістлявий старик, ще рік тому носив коричневу форму рейслайтера, і тоді ніхто не сказав би, що його спина здатна так вигинатися перед американцями. Він був грозою містечка, його «націстською совістю» — принаймні так його величали в газетах. Тепер він стояв біля Шульце, зігнувшись в три погибелі, і уважно слухав, намагаючись не пропустити жодного слова. Геро жував салат і час від часу кидав йому слова, наче милостиню.

… Вони приїхали на відпочинок. Хочеться провести тиждень-другий на лоні природи, далі від суєти. Молодий барон фон Торнау запросив їх до свого замка, але їм там не сподобалось, незатишно, і тоді вони облюбували туристяк на Траупзее. Але, кажуть, там відбувається щось незрозуміле. Як думає хазяїн, чи безпечно в його туристяку?

— Зважте, пане, з нами дама. А може, ви запропонуєте нам щось інше?

— Ні, тільки туристяк, — удавано капризно промовила Патріція. — Привиди, таємничість. Ти мене заінтригував, Геро.

— Там немає ніяких привидів, міс. Усе то плітки. А для відпочинку туристяк — найкраще місце. В добрі часи він у мене не зачинявся ні влітку, ні взимку. Тільки там треба ще дещо полагодити, прибрати…

— Скільки коштуватиме тиждень для чотирьох? — перевів Шульце розмову у ділове русло.

— Постелі, стіл, сервіс… Сорок доларів, — хазяїн чекав, що з ним торгуватимуться, однак Шульце дістав гаманець і поклав перед ним дві асигнації по двадцять п'ять доларів.

Хазяїн поліз до кишені по здачу.

— Не турбуйтесь. Це аванс на непередбачені витрати.

— Дякую, сер. Коли ви їдете?

— Зараз. Після сніданку.