Різкий, самовдоволений сміх долетів від замка, і видіння враз розпалося. Гіркота, біль, туга стисли серце розпеченим обручем. То сміялася Патріція. Він пізнав її одразу. Ще не чув у її голосі таких соковитих, вдоволених, переможних інтонацій.

— Вчора я був зовсім п'яний, коли не розгледів такої чарівної жінки, — голос хрипкий, несвіжий з похмілля.

Пат знову розсипала самовдоволений сміх. Він покотився між деревами парку і зірвався з стіни на нижній двір. Солдати і караульний начальник позадирали голови. Сонні обличчя прояснилися, ожили. Пат підбігла і нерішуче зупинилася у Федора за спиною, ніби згадала щось. Він не оглядався.

— Доброго ранку, Тед.

Крайніченко кивнув головою.

— Торнау, ідіть сюди. Погляньте, який пейзаж. Швейцарія! — У Пат був чудовий настрій.

Федір крадькома поглянув на неї. Кофтинка наопашки, замість спідниці — тугі габардинові штанці. Стан тонкий, у рухах якась солодка притомленість, а очі жадібно вбирають у себе ранкову прозорість. Помітила внизу солдатів. Привітно махнула їм рукою. Ті загули у відповідь. Караульний гаркнув на них. Пат кокетливо засміялася і знову махнула рукою. Солдати йшли до казарми, оглядалися, щось кричали їй. А вона стояла на самому краєчку стіни і заливалася сміхом. Підійшов Хорст. Обмацав очима її ладну постать.

— Ні, вчора ви були не такою. Я неодмінно запам'ятав би вас, навіть якби був мертвий.

— Зате ви справили на мене вчора приємне враження.

— Чому так?

— Ви мовчали, не говорили компліментів, — вона розсміялась. — Не ображайтесь. Ви такий молодий.

— Молодість — не вада, — промовив він тоном бувалого ловеласа. — Одна жінка казала мені, що їй саме це в мені подобається. Слухайте, Пат, а чому я ніколи не зустрічав вас раніше?

— Не знаю, може, ви часто буваєте такий, як учора, — вона різко повернулася на носках і тепер стояла спиною до урвища.

— Одійдіть, будь ласка, від краю, — попросив Хорст.

— А що? Я люблю відчувати край. Небезпека бадьорить, не дає запліснявіти, — вона промовила ті слова хвалькувато, блиснула на Торнау гострим оком, але від краю відступила.

— Ви фатальна жінка, — Хорст не зводив з неї очей. Був певен, що рибка вже клюнула на гачок. Жінки ніколи не залишали без відповіді його увагу.

— Всі ми так чи інакше фаталісти, — промовила Пат, ніби ненароком глянувши на Крайніченка.

— Не згоден, — Федір встав. — Людина може попасти у фатальні обставини. Однак фатум і безсилля — різні речі.

— Наді мною певний час тяжіло щось фатальне, — Хорст зірвав лист волоського горіха, розтер його між долонями і втягнув ніздрями різкий кислуватий запах. — Але попри всяке бахвальство скажу: тоді мені було якось цікавіше, ніж тепер. Ви дуже правильно висловилися щодо плісняви. Вона проникає в людину, як тільки та потрапляє в заводь. Викине отак з бистрини, і починаєш день за днем гнити. Ніби і живеш, а ні, пліснявієш душею. Фатальність. Ну, хіба оцей листок не загинув фатально? Я взяв і розтер його. А мене хтось інший розітре.