— Заграй, Петре, — Андрій сів на койку до Савинова.

— Не хочеться, — відповів той, дивлячись повз нього засмученими очима.

— Ти знаєш, я теж колись пробував, — сказав Андрій, знімаючи з стіни гітару, — але, мабуть, як хисту нема, то краще й не братися.

Він торкнув пальцями струни. Гітара одізвалась жалібним дзвоном.

— Облиш, — скривився Петро, ніби той звук шарпнув його за серце. Та Андрій спробував ще раз. Пальці підкорялись неохоче.

— Ти знаєш цю пісню?

— «Ой у полі озеречко»?

— Знаю.

— Батько любив її співати…

Рипнули двері. На порозі, похитуючись, стояв комендант блока. Вже зранку він був напідпитку. Блимав маленькими очицями і витирав п'ятірнею спітнілу лисину.

— Знову похоронної правите. Давай «Маленьку Манон». Вирви серце, розбий! Чари з уст її пий! О моя незрівнянна Манон… — гугнявив він мотив модного танго. — Ну, давай разом. Майне кляйне Манон… — Комендант обняв хлопця за плечі.

— Я не знаю цієї пісні, — Андрій струсив з плеча його руку і одійшов до вікна.

— Не знаєш? От темнота… Що ж ти знаєш?

До кімнати слідом за комендантом зайшло чоловік з п'ятнадцять хлопців… Хтось із них, ховаючись за спини товаришів, крикнув:

— Ей, коли почнуться заняття?

— Коли додому відправите?

— Якого дідька ми тут чекаємо?

— З нудьги повіситися можна!

— Нудьгуєте? Ідіть в «Сен-Готард». Там весело. У герлс такі ніжки. А примадонна, ух! Пальчики оближете. Там такі форми…

— Нічого нас туди посилати! Додому відправляйте!