— Я викликав тебе з приводу цього листа, — комендант повернувся. Тонкі пальці висмикнули з конверта папірець. — Москва… відмовилась од нас, друже, — сказав він з гіркотою і ніби щирим хвилюванням.

— Не може того бути, — Андрій зірвався на ноги, — не вірю!

Комендант подав йому папірець.

— Читай. Я, браток, і сам не чекав, а ось, бачиш, як воно повернулося.

Андрій пробіг очима рядки. «У відповідь на вашого листа… повідомляємо, що питання репатріації радянських громадян з таборів Баварії, Мюнхена та його околиць… розглядатись не буде…» Рядки зламались, мов суха солома.

— Не вірю. І ніхто не повірить. Усе це брехня! Бути того не може, щоб од нас одвернулись! Це якесь непорозуміння або…

— Що? — очі коменданта тривожно забігали.

— … фальшивка.

— Не думаю, щоб хто вчинив таке паскудство!

— Я певен, що це фальшивка, — гаряче випалив Андрій. — Комусь дуже не хочеться, щоб ми повернулись додому.

— Кому?

— Не мені, звичайно. Американцям, мабуть.

— А ти думаєш, годувати таку ораву дармоїдів їм хочеться?

— То якого ж чорта вони не пускають нас?

— Певно, там не дуже чекають на таких, як ми. Знаєш, Москва сльозам не вірить. Нам здається все просто. Написали, поскаржились, розжалобили московського татка, і він одразу ж розкриє нам обійми. Ох, браток, не так усе просто. Політика — річ складна. Правда, є спосіб потрапити додому, але він не для тебе, — криво посміхнувся Пермяков. — Скажи, як мені з листом бути? Я хотів, щоб ти про нього сам хлопцям розповів. Тобі повірить, а я все ж гаки якась власть у таборі.

— А що ви хочете, щоб я розповів їм?

— Ну, про відмову. Про те, що Москва… Що ти про це думаєш?

— Думаю, що це фальшивка. Так і їм сказати?

— Ти мені дурня не строй. Я таких бачив, — комендант різко змінив топ. — Довгим язиком легко вдавитись. Не забувай. Корчиш із себе патріота. Ти думаєш, я не знаю, чим ти в Дахау займався?

— Чим? — наїжився Андрій.