Сильне тіло дівчини вислизнуло з рук. Крайніченко наздогнав її у холі. Під вельветовою баварською курткою його рука відчула щось тверде. Федір просунув пальці під куртку і зрозумів: парабелум. Недовго думаючи, рвонув його так, що тріснула куртка. Ільза в'юном вивернулась, змахнула ліктем і вдарила Федора у підборіддя. Крайніченко не випустив парабелум, хоч в очах йому потемніло. Схопив її руку і рвонув назад, загинаючи за спину. Ільза скрикнула під болю. Пістолет опинився у руці Федора. Відштовхнувши дівчину в куток, подалі від дверей і вікон, Крайніченко запитав:
— Звідки це в тебе?
— Знайшла, — викрикнула Ільза перелякано.
— А чому заховала так далеко?
— Боялася, щоб не подумали чого, видно було, що вона й сама не вірила в ті слова.
— А може, в тебе ще яка знахідка, то давай її сюди, щоб не довелося силою брати, — Федір важко дихав. Слабкість після вранішнього випадку на озері ще не минула.
— Нема в мене нічого, — Ільза дивилася на Крайніченка, немов зацьковане звіря. Куди й поділася її вайлуватість. Ще ранком вона справила на Федора враження передчасно розвиненої дівчинки з чистими очима. Тепер ті очі пашіли ненавистю, як у спійманого на гарячому злодія.
— Для чого тобі дали пістолет? — запитав Крайніченко.
— Я знайшла, — опиралася Ільза.
— Може, для того, щоб ти серед ночі вбила кого з нас?
— Ні, це неправда! — скрикнула дівчина. По тому, як спалахнули в неї, очі, Федір зрозумів, що це було саме так. Ільза Кіртаг ще не навчилася приховувати своїх почуттів.
Вони йшли на Топліцзее ближньою дорогою. Ільза попереду, за нею — Федір з парабелумом у руці. Ще в кімнаті він загнав тупорилу кулю в патронник — вона знала про це. Йшли швидко. Хвилин за п'ятнадцять були вже біля водоспаду, що пінявою гривою звисав з круторебрих скель від Топліцзее. Далі стежка дерлася вгору, чіпляючись за камінні брили, петляючи між густих ялиць, які чудом трималися на камінних грудях Рейхенштайну. Федір добре знав цю дорогу, нею вони з Андрієм не раз ходили до печери й назад.
Дівчина легко долала круті звиви стежки, а Крайніченкові підйом давався важко. Пробуксовувало у грудях серце, кров стугоніла в жилах, і рясний піт вкривав зморщене від напруги чоло.
Спускався короткий альпійський вечір. Треба було поспішати. Водоспад дихав вологою, росив обличчя прохолодою. Думки Федора, мов комариний рій, кружляли навколо одного й того ж: «Ось вона, нагода, якої ти так довго чекав. Більше такої можливості не буде. Тікати! Тікати на схід, там у Відні Радянська Армія. Ні, треба пересвідчитись, чи Шулі. це не знайшов архіву сам, без мене. Ні в якому разі не можна допустити, щоб картотека гестапо потрапила до рук американців».