— Що там? — зашепотів Файн.

— Здається, хтось іде. Чуєте?

— Нічого не чую, але…

Файн витягнув з кишень пістолети, кивнув на вимикач. Криж погасив світло і обережно вийшов у коридор, а потім і в сад. Постоявши хвилин п'ять під густим явором, що ріс біля порога, він повернувся в дім, увімкнув світло.

— Нікого немає. Пробачте, сер.

— Нерви у вас розладнані, Любомире.

— На жаль, нервами не можу похвалитись. — Криж витер спітніле чоло. — Ви спитали, чи бачив я постояльця Дударя. Бачив. І розмовляв. Передав йому все, що було наказано. У Ступака все як слід.

— Чудово! — Файн потер долоню об долоню, з шумом втягнув повітря через ніс. — Чую запах смаженої баранини. Любомире, ви, здається, хочете почастувати мене вечерею? От молодець!

Файн відстібнув ремінці туристського рюкзака, відсунув у бік портрет Тараса Шевченка, штовхнув дверцята люка і обережно опустив рацію в свою таємну схованку.

Роблячи все це, він помітив, що в схованці хтось побував — тонка, ледве помітна позначка, зроблена Файном олівцем на стіні перед походом у Мармурові скелі, не співпадає з обрізом рами портрета. Хто ж лазив у схованку? Звичайно, господар. Можна бути абсолютно впевненим, що він добре вивчив вміст рюкзака свого гостя. «Ну й шкура!» подумав Файн. Але думки не відбилися на його обличчі, коли він повернувся до Любомира Крижа; воно безтурботно посміхалося.

— От, тепер легше, — сказав він, ляскаючи себе по спині долонями і блаженно посміхаючись. — Чуде-е-сно! Ви подумайте, майже добу відкрито перед усіма тягав я на горбі таку страшну ношу. Вона мені, проклята, всю спину пропалила, до печінок дістала. Любомире, не в службу, а в дружбу, помасажуйте мою бідну хребтину… Отак, так!.. Добре! Чудово! Дякую. Тепер будемо вечеряти.

Утоливши голод і випивши чималу кількість коньяку, розчервонілий, з налитими кров'ю очима, Джон Файн вмостився в кріслі.

— Ну, Любомире, — закурюючи, урочисто промовив він. — Поздоровте мене!

— З чим, сер?

— Я удостоєний особистої подяки «Бізона». Він задоволений моєю роботою.

— Поздоровляю! — Криж спробував зобразити на своєму обличчі посмішку, але вона вийшла нещирою, кривою.

— Чому ви не» радієте за мене, Любомире? — Файн нахабно дивився Крижу прямо в очі і відверто знущався з нього. — Заздрите мені? Вам не до душі мій успіх?

Криж мовчав, лише кусав губи і хмурився. Файн підставив кулак під підборіддя Крижа і різким поштовхом підвів його голову вгору:

— Чому ви мовчите, Любомире?

— Сер, ви виконали моє прохання?