— Яку?

Джон Файн посварився на резидента пальцем:

— Зірвався! А казав, не цікавий. Потерпіть, Криж, прийде час, про все розповім. — Він подивився на годинник, потім у вікно, за яким між квітучими деревами саду згущались весняні напівпрозорі сутінки, що сповзали з довколишніх гір. — Час закінчувати чаювання і вирушати в похід.

Джон Файн перевернув блюдечко догори денцем, витер рушником спітніле обличчя, підвівся і зник у своєму тайнику.

Хвилин через двадцять він знову з'явився в бібліотеці. На ньому була суконна, оздоблена шкірою туристська куртка, старенька, з великим козирком кепка і черевики на товстій підошві. За спиною акуратно прилаштований рюкзак з портативною радіостанцією, завбачливо обкладеною ганчір'ям, щоб вона втратила форму чемодана.

Був готовий і Криж. Він, як завжди, одягнув своє чорне пальто і темний, з полями, застарілого вигляду капелюх. На ліву руку перекинув дощовик, у правій в нього був невеликий саквояж.

Під прикриттям темряви Криж і Файн вийшли з будинку № 9 по Гвардійській, благополучно добралися до зупинки таксі і тут розлучились. Один поїхав на північ, у верхів'я річки Кам'яниці, до Мармурових скель, другий — у найближчі гори, у володіння Івана Васильовича Дударя.

В неділю, наприкінці дня, контрольна установка органів безпеки запеленгувала короткочасну роботу таємної радіостанції. Були визначені і її координати — десь між Ведмежою галявиною і Мармуровими скелями.

Дізнавшись про це, майор Зубавін і полковник Шатров вжили енергійних заходів. І генерал Громада кинув на пошуки ворожого лазутчика-радиста кілька своїх підрозділів. Прочісували безлюдні ліси, продивлялися вічнозатінені ущелини, проштрихували спеціальними піками всі торішні копиці сіна, розкидали старі і свіжі стоси дров, заглядали в усі курені пастухів і колиби лісорубів, облазили всі закутки виробленого кар'єру мармурових розробок — ніде не знайшли радиста. Але слід його все-таки був виявлений. На турбазі з'ясувалося, що в суботу ввечері в районі Мармурових скель туристи бачили якусь легкову машину. Хто на ній приїхав, який номер мала «Победа» — ніхто не міг сказати. В усякому разі серед туристів не знайшлося людини, яка приїхала на машині. Всі прибули сюди на автобусах, на грузовиках, поїздом, а багато й пішки, мальовничими стежками, протоптаними вздовж берегів Кам'яниці.

Всі туристи, що знайшли притулок на турбазі, реєструвалися. Зубавін і Шатров прочитали цей список, зняли з нього копію і повернулись до Явора. Через кілька годин за допомогою начальників паспортних столів міліції Явора, Мукачева і Ужгорода вони знали, де всі люди, що були в списку турбузи, прописані, де працюють і чи давно живуть на Закарпатті. З шістдесяти п'яти туристів лише один привернув пильну увагу Зубавіна і Шатрова. Це був Федір Опанасович Власюк. Агроном. Двадцяти восьми років. Мешкає в Ужгороді. Прописаний по вулиці Леніна, в будинку № 3. Паспорт виданий 4-м відділенням міліції Ужгорода 30 травня 1950 року. Такі відомості залишив про себе Власюк, заповнюючи звичайну реєстраційну анкету, яку одержує кожний пожилець готелю. При перевірці з'ясувалося, що Власюк в Ужгороді, по вулиці Леніна, 3, не живе, що він там, отже, не прописаний і що 4-е відділення міліції Ужгорода не видавало паспорта громадянинові Власюкові ні в 1950 році, ні раніше, ні пізніше.