Зубавін після невеликої паузи сказав:

— Радист сигналізував розвідцентрові про те, що він і його спільники готові діяти.

— Згоден! От і домовились. — Шатров подивився на годинник, усміхнувся: — Три години мудро, натхненно міркували і, можливо, все марно. Це вам не точна наука, а роз-від-ка. Розвідуй і розвідуй де очима, де вухами, де думкою, ану ж до чогось путящого і докопаєшся. — Він підвівся, підняв над головою руки, задоволено потягнувся і широко, з насолодою позіхнув. — Ех, поспати б тепер!.. Ходімо, Євгене Миколайовичу, просвіжимо свої запаморочені голови.

Передавши шифровку, Файн швидко, за одну хвилину, згорнув рацію, приладнав її на спині в сумці і кинувся навпростець, по ледь помітній стежці, до північного виходу з урочища Мармурові скелі. Орієнтуючись по компасу і карті, він продерся крізь глухий ліс і вийшов на одну з доріг, що вела до Явора з боку карпатських перевалів.

Файн не сумнівався в тому, що робота його рації зафіксована і що органи безпеки сполошилися. Мине ще година, друга, і район Мармурових скель зашморгне петля блокади.

Файн ішов дорогою, милуючись, як і належало туристові, весняними горами і барвами заходу сонця. В його. руках була міцна палиця, вирізана з благородного тиса. Очі прикриті темними окулярами, нібито для захисту від сонця.

За найближчим поворотом дороги Файн побачив вантажну машину. Вона стояла на обочині перед величезним, оброслим мохом каменем, з-під якого витікав тоненький прозорий струмочок. Шофер сидів біля підніжжя мінерального джерела, їв хліб з салом і запивав крижаною «квасною» водою. Темна кучерява голова його була мокрою — теж, напевне, вгощалася закарпатським нарзаном.

— Хліб, сіль і вода! — Файн швидко підняв руку до козирка кепки, привітно кивнув шоферу. — Чи не в Явір прямуєш, хлопче?

— Туди. Якщо по дорозі, сідайте, підвезу.

— Спасибі.

Стемніло, в місті спалахнули вогні, коли Файн в'їхав у Явір. Проїжджаючи повз колишню міську ратушу, він поглядом ковзнув по бронзовому циферблату годинника. Десять хвилин на дев'яту. Не більше двох годин потрібно було йому, Щоб випередити своїх переслідувачів.

Для відводу очей шофера він зліз з грузовика на вокзальній площі і, не поспішаючи, наче до себе додому, попрямував на Гвардійську.

Криж був удома. Він змучився, чекаючи свого шефа.

— Ну, як? — одразу ж спитав він, ледве «Чорногорець» переступив поріг дому.

— Все благополучно, Любомире. У вас, сподіваюсь, теж усе гаразд? Бачили Ступака?

Криж не відповів. Пополотнілий, як- мрець, прикусивши губу, він дивився застиглими очима на вхідні двері.