Ступак мовчки повернувся і вийшов. Переносивши всі мішки, він зняв кепку, витер мокру від поту голову і, важко дихаючи, суворо-вимогливо подивився на «Чорногорця»: ну, поговоримо, мовляв, пане. Коли не захочеш поговорити, то я тебе примушу. Ну!

— Як же, Ступак, їздилось? — запитав Файн.

— Добре, — посміхаючись, буркнув Дубашевич.

— Чи не бачив вас хто-небудь на Сирітській поляні?

— Жодна людина не зустрілася.

— По дорозі не було ніяких пригод?

— Ніяких.

— Чудово!

Файн підвівся. Забувши на мить про ту роль, яку грав, він підійшов до конвекторів, оглянув їх з усіх боків, поляскав по них долонею.

— Найважче зроблено, тепер усе залежить від нас і вами! — з радісним, цілком щирим, пожвавленням продовжував Файн.

Переступаючи з ноги на ногу, Дубашевич усміхнувся, показуючи жовті зуби заядлого курця, і сказав:

— А ми з вами не підкачаємо, товаришу Червонюк!

Слова Дубашевича не сподобалися Файну. «Ми з вами!» Та як це бидло насмілилося розмовляти з ним так по-панібратському! Професійний громило, палій, убивця з-за рогу, бандерівський катюга, жалюгідний наймит надумався рівняти себе з ним, Джоном Файном, заслуженим розвідником, майбутнім генералом і мільйонером, якому судилося стати одним з верховодів центрального розвідувального управління! Добре було б, звичайно, провчити цю тварюку, але, на жаль, не можна. Небезпечно. Якщо цього бика роздратувати, то він може й на смерть заколоти.

— Слухайте, ви, «Учителю», менше вихваляйтесь! — процідив крізь зуби Файн.

— А я не вихваляюсь, товаришу Червонюк. Давайте мені хоч сьогодні цю штуку, — Ступак кивнув на конвектори, — і я висаджу тунель в повітря.

— Тихше, ради бога, тихше! — зашипів Криж, з жахом дивлячись на двері.

Не звертаючи уваги на господаря, Ступак штовхнув погою брезентовий мішок:

— А може, захопити їх з собою, га?

— Облиште! — все більше й більше роздратовуючись, кинув Файн. — Це свавілля! Ваша справа — виконувати те, що вам накажуть.

— То наказуйте, в чім річ?