— Ви говоріть, говоріть, докторе, — все ще не відриваючи важкого погляду від обличчя Штірліца, — мовив Роумен. — Валяйте, я слухаю.

— Муссоліні подався в еміграцію, кинувши школу, куди мати влаштувала його вчителем початкових класів. Коли в країні немає можливості реалізувати себе, коли соціальні умови такі, що корупція душить на пні все живе й самостійне — а Муссоліні був живий і самостійний, смішно у нього це віднімати, — тоді честолюбство шукає виходу в першому-ліпшому ділі, яке може допомогти йому набути слави. Отже, трагедія суспільства стає тим живильним середовищем, на якому виростають амбіції людей, подібних до Муссоліні та Гітлера… У Швейцарії, куди він емігрував, йому нічого не лишалося, як примкнути до тих, хто роздрібнював римський уряд, а роздрібнювала його лише одна сила — соціалісти. Саме соціалісти, аж ніяк не національні, запам'ятайте це, а саме ті, які спочатку визнавали Маркса, а потім — Бернштейна. Муссоліні було двадцять років, коли в дев'ятсот другому він почав працювати в емігрантській «Аванті», головному органі соціалістів. Він писав день і ніч… Він написав за роки еміграції сорок томів статей, працездатністю його природа не обділила… І знаєте, хто підштовхнув його вгору? Джачинто Серраті та Анжеліка Балабанова, соціалісти…

— От ви собі й суперечите, — зауважив Роумен, — виходить, правда моя, якщо лідера фашизму підтримували вожді соціалістів…

— Він тоді не був лідером фашистів, Пол. Він став ним через дванадцять років, під час кризи, викликаної війною. Тоді, в еміграції, він не був фашистом, тоді він думав лише про те, де і з чиєю допомогою він може стати Муссоліні. Саме тому він рветься в редактори вкрай лівого журналу Італії «Класова боротьба», саме тому друкує на його сторінках викривальні статті проти буржуазії — чим дошкульніше нападаєш на сильного й багатого, тим більшого авторитету набуваєш серед слабого й бідного… А їх багато, бідних, куди більше, ніж багатих, вигідне поле для рекрутування резервів; менше науки, ніяких доказів, геть логіку; головне — почуття, фраза, ореол — повалення… Ви кажете «соціалізм»… Мені довелося супроводжувати Шелленберга у Рим, коли він їхав туди зав'язувати дружбу з секретною службою дуче напередодні візиту фюрера до Італії… Перед тим як їхати туди, я попрацював у довідково-архівній службі СД… І знайшов цікаві висловлювання Муссоліні: «Я прославляю індивідуума. Все інше — не більше як проекція його розуму й волі». По-вашому, це твердження має причетність до соціалізму? «Немає нічого справжнього, все дозволено! Це буде девізом нового покоління!» Або: «Я ненавиджу здоровий глузд і ненавиджу його в ім'я життя і мого незнищенного смаку до авантюр». «Маса любить сильних людей. Маса — це жінка». «Про соціалізм я маю варварське уявлення. Я сприймаю його як найбільший акт заперечення і руйнування, який коли-небудь реєструвала історія!» Як? Це має причетність до того соціалізму, який визначено його творцями? «Якщо соціалізм не хоче вмерти, він мусить набратися сміливості бути варварським». Нічого собі, правда? Треба з'ясувати собі справжні філософські концепції, на яких сформувався Муссоліні, по-перше, і зрозуміти, чому він дістав трибуну в лавах соціалістичної партії, по-друге. Почну з другого. Соціалісти переживали ідейний розбрід. Реформізм, тобто пристосовництво до існуючого, робили партію хисткою, вона була згодна на будь-які компроміси, аби тільки втриматися на плаву політичного життя. То чому все-таки трибуну захопив не хтось там, а саме Муссоліні?