— Я не скажу, що це фашизм, — посміхнувся Штірліц, — але певна схожість є. Фашизм завжди дає перший залп проти інтелектуалів.

— А ти мовчи!

— Я можу вийти?

— Ні.

Роумен зробив дві глибокі затяжки, сигарета стала, як жалобний прапор: чорний попіл і червона кайма, дуже страшно. Він увімкнув запалення, розвернувся і, порушуючи всі правила, погнав через осьову в центр, до площі Колумба; там загальмував і, не глянувши на Штірліца, сказав:

— Ходімо. Штірліц спитав:

— Може, я почекаю?

— Ходімо, — повторив Роумен. — Ти мені знадобишся як експерт з фашизму, маленький Гітлер…

— А що, — посміхнувся Штірліц, обережно вилізаючи з машини, бо після удару Роумена, коли він упав горілиць на слизьку підлогу, викладену кахлями, у попереку знову страшенно занило, — цілком престижно; експерт розвідки Сполучених Штатів з питань гітлеризму. Заплати мені добрі гроші за тиждень — і я згоден, проконсультую, а чому б і ні?

Вони піднялися на третій поверх нового будинку, пройшли довгим коридором, зупинилися біля дверей, на яких була прибита мідна табличка «Юнайтед Прес Інтерпейшнл», Роумен натиснув на велику мідну кнопку, пролунав мелодійний передзвін; двері відчинив невеличкий чоловічок у пом'ятій сорочці, що вибилася із зіжмаканих, дуже довгих штанів.

— Здрастуй, Пол, — сказав він, — сідай і не плутайся під ногами. Іде дуже важлива інформація.

І, повернувшись, задріботів до телетайпної, де великі машини, гуркотливо смикаючись, видавали новини.

Роумен пройшов слідом за ним, відірвав паперовий аркуш зі щойно переданими повідомленнями й почав їх читати. Він перебіг текст швидко, і Штірліц помітив, що Роумен читає як людина, котра звикла працювати професіонально: він спочатку ковтав новину, потім виділяв частини і лише після цього брав повідомлення вкупі, з'ясувавши непотрібне. Але, судячи з того, як забігали зіниці американця, Штірліц зрозумів, що в цьому тексті йому було важливе кожне слово.

Роумен прочитав його не три, а чотири рази, мовчки простяг Штірліцу й, рвучко підвівшись, знову пішов до телетайпної.

Штірліц перебіг повідомлення, знову витяг сигарету, згадавши той весняний день у Берні, коли він сидів з пастором Шлагом на набережній, спустившись по красивих доріжках, устелених бурим, іржавим торішнім листям, до вольєрів, де тримали оленів: найбезлюдніше місце в зоопарку, тільки качки літають, безлюддя й тиша. Саме там він уперше подумав, що може статися із світом, якщо Даллес домовиться з Вольфом, дифузія ідей — штука складна, проникнення концепції нацизму в буржуазно-демократичне суспільство непомітне; він пам'ятав Берлін тридцять другого року, він добре пам'ятав той рік, краще йому забути ту пору, така вона була страшна, таке прикре було відчуття власної безпорадності; бачиш і розумієш, куди котиться країна, але нічого не можеш вдіяти, щоб запобігти цьому її сповзанню в страхіття…