— Не вірю-то не вірю, — легко погодилася Кріста, — я не сперечаюсь.

— Дивна ви якась.

— Невже? Це добре чи погано?

— Дивно, — повторив він і гукнув екіпажеві, що проїжджав мимо: — Ойга, пссст![59]

Кучер, одягнений як матадор, різко зупинив коня.

— Поїдемо дивитися місто, — сказав Блас. — Любите кататися в екіпажі?

— Я ще ніколи не каталась.

— Загадуйте бажання…

— Як це? — здивувалася вона.

— Дуже просто. Як у вас щось відбувається вперше у житті, треба загадати бажання і воно неодмінно збудеться. Коли у нашому домі з'являлося перше яблуко, мама завпеди просила нас загадувати бажання…

— Збувалося?

— Жодного разу.

— А чого ж тоді цей кабальєро нас учить? — тихо спитала Кріста в котеняти, знову подихала на його голову.

— Я не вчу, — відповів Блас. — Я ділюся з вами тим, що мені відкрила мама…

Кріста злегка доторкнулася до його руки своєю:

— Не сердьтесь. Може, ви краще відвезете нас у готель?

— Нас? — перепитав він. — Ми можемо поїхати до мене.

— Нас, — вона усміхнулася, кивнувши на котеня, що сиділо в неї на грудях.

— Ні, спочатку поїздимо по нічному місту, а потім примусимо вас, — він теж кивнув на котеня, — танцювати прощальний вальс. Про це завтра говоритимуть у місті, такого ще не було в «Альамбрі»… Та й «Альамбри» не було, її тільки місяць як відкрили, там є джаз, бар і все інше, хіба допустимо було таке ще рік тому?! Ні за що! Замах на традицію, руйнування звичаїв, наслідування нездорових впливів… У нас майже дослівно повторювали Геббельса, поки перемагав Гітлер… А тепер треба показати американцям, що нам подобаються їхні впливи… Навіть патент на віскі купили, треба ж було дати хабара дядькам із Нью-Йорка, от і всучили їм гроші за право продавати те, що тут ніхто не п'є.

Кучер був мовчазний, а може, просто стомився, голова раз у раз падала на груди, кінь ішов знайомим йому маршрутом, світлі вулиці змінювалися темними, набережна Гвадалквівіра здавалася зловісною, бо тут було мало вогнів, вода не шуміла, подекуди стирчали камені і вгадувалися мілини; як не соромно брехати в туристських проспектах, подумала Кріста, «багатоводна річка Іспанії, течія її бистра й гуркотлива»… Всі скрізь усім брешуть. На цьому стоїть світ, подумала вона. Брешуть у великому і в малому, навіть коли йдуть справляти нужду, питають, де можна помити руки; як брехали, так і брехатимуть, не тільки чужим, а й собі, так споконвіку заведено, так і йде, так і йтиме.