— І хвалити бога, що нічого такого не зробили. Якби ви зробили щось «таке», то навряд чи полковник Улінгер випустив би вас із замку. А тому дуже прошу, Ірино Дмитрівно, і надалі не робити нічого такого, що могло б викликати підозру гітлерівців.

— Я повинна вернутися в особняк?

— А ви як гадаєте: повинні чи не повинні?

— Повинна, — похнюпившись, мовила Ірина Дмитрівна.

— От і я так думаю.

Суперечливі почуття охопили Ірину Дмитрівну. Від думки про волю доводилося відмовитись. Та коли врахувати, що вона поверталася в особняк добровільно, а точніше, усвідомивши необхідність цього, можна було вважати, що свободу вона здобула. Саме так колись Ірина Дмитрівна відповідала в інституті на екзаменах: «Свобода є усвідомлена необхідність». Розум приставав на таку логіку, але серцю було нелегко. Бентежила її зустріч з Фріснером. Навіть тепер, узнавши правду, Ірина Дмитрівна все одно не могла з певністю сказати собі, що б вона зробила, якби це залежало тільки від її бажання: чи побігла б стрімголов в особняк, чи втекла б світ за очі. Вона хотіла і боялася зустрічі з Фріснером. Одного слова «свій» виявилося досить, щоб він став для неї всім: героєм, гідним захоплення, людиною, якій вона зобов’язана порятунком, начальником, перший-ліпший наказ якого вона готова була виконати, суддею, чий вирок був для неї остаточний. А проте вона торопіла, коли думала про нього. Може, через те, що йому треба було розповідати все — і про замок, і про себе? Але ж Федорові Максимовичу вона розповіла все, розповіла і навіть відчула полегкість — він зрозумів її. А чи зрозуміє Фріснер? На це запитання вона дістала відповідь не зразу.

Їхня зустріч була не така, як її уявляла Ірина Дмитрівна. Фріснер поводився так, наче нічого особливого не сталося; навіть згадка про Федора Максимовича не викликала у нього ніяких емоцій, крім звичайної, добре знайомої усмішки. На мить Ірині Дмитрівні навіть здалося, що сталася страхітлива помилка — перед нею була не та людина, котру вона знала раніше. Вона сподівалася побачити його іншим, а він був усе той же Фріснер: стриманий, ввічливий, уважний. Спокійно вислухав Ірину Дмитрівну, м’яко спинив, тільки-но вона почала розповідати про себе; попросив повторити все, що вона сказала про пана Трібо, пожартував з невдалої спроби Улінгера завербувати її.

Потім запропонував каву і, всміхнувшись, сказав, що день-два їм, очевидно, доведеться харчуватися всухом’ятку, поки Гец не підшукає нову куховарку. І це було все.

Ірина Дмитрівна губилася в здогадах. Вона не розуміла Фріснера. Їхні стосунки майже не змінилися, хоча вона бачила, що він їй довіряє.