— Ах, Ірочко, пробачте, — фрау Рененкампф повернулася до Ірини Дмитрівни. — Я не хотіла вас образити. Мені все ще здається, що ви тут у замку… працюєте.

Вона зумисне зробила паузу, але ще до цієї паузи Ірина Дмитрівна зблідла — фрау Рененкампф намагалась її принизити.

— А що, пан Трібо у вас часто буває? — здавалося, не звернувши уваги на вибрик начальниці санаторію, спитав Фріснер.

Фрау Рененкампф розгубилась.

— Який пан Трібо? — звела вона брови. Ірина Дмитрівна зрозуміла — Рененкампф брехатиме.

— Той, що сидить унизу, — кивнув за бар’єр Фріснер. — Он там, у ніші. Ти до нього нещодавно підходила, і він навіть поцілував тобі руку.

— Ах, пан Трібо!

— Так, пан Трібо, твій партнер по картах, — усміхнувся Фріснер.

— Тобі й це відомо? — одразу змінивши тон, розгублено спитала фрау Рененкампф.

— І не тільки це, — сказав Фріснер, дивлячись їй прямо в очі.

Фрау Рененкампф сіла на вільний стілець. Її яскраво нафарбовані губи кілька разів відкрилися, ніби вона хотіла і не могла щось сказати.

— Оскаре, нам треба побалакати наодинці, — нарешті мовила вона.

Ірина Дмитрівна підвелася.

— Ірино, сядьте, — звелів Фріснер. — Фрау Ада, незважаючи на аристократичне походження, погано вихована. Та чого можна чекати від жінки, яка перетворила свій родовий замок на будинок розпусти, картярський дім і явочну міжнародної чорної біржі.

— Як ти смієш! — не крикнула — просичала фрау Рененкампф. — Не забувай, що я такий же офіцер, як і ти.

— Ти не офіцер, — спокійно відказав Фріснер, — ти погань і злочинниця!

— Оскаре, це неправда! Прошу… Ходімо до мене в кабінет. Ірино, заждіть пана штурмбанфюрера тут.

— Ірина Дмитрівна піде з нами, — сказав Фріснер. — Мені потрібен свідок.

Фрау Рененкампф не стала сперечатися. Вона знітилася, скулилась, наче в ній щось надломилось. У кабінеті вона почала істерику: плакала, присягалася, що ні в чому не винна. Фріснер почекав, поки вона вгамується, потім спитав:

— Коли приїхав Трібо?