Через кілька днів Фріснер запропонував поїхати в ресторан. Ірина Дмитрівна заперечила — Фріснер ще не досить зміцнів, помітно накульгував, і вона як лікар вважала таку поїздку небажаною. Та він наполіг на своєму. Ірина Дмитрівна наділа вечірнє плаття, яке їй на той час пошили, зробила зачіску. Вона гадала, що ресторан, куди він запросив її, десь недалеко, проте машина, поминувши кілька вулиць, виїхала за місто. Ірина Дмитрівна насторожилась: дорога через ліс, здалося їй, була дуже знайома. Фріснер мовчав, вона теж ні про що його не питала. Автомобіль в’їхав у садибу Мисливського замку. Їх ніхто не зустрів. Вони ввійшли в дім одночасно з прибулими штабними офіцерами. На Фріснера особливої уваги не звертали — він був у загальновійськовому мундирі, а Ірину Дмитрівну чоловіки проводжали поглядами. Та їй було не до того. Її била пропасниця: здавалося — хоч вона знала, що це не так — її привезли, аби залишити тут. Старша третього поверху не впізнала Ірину Дмитрівну і привіталася, як з гостею.

У банкетному залі було небагатолюдно, але Фріснер попрямував на антресоль, де стояло кілька вільних столів. Замовив вино і тістечка. Наче нічого й не сталося, почав розповідати Ірині Дмитрівні про те, що являв собою Мисливський замок до війни.

— Ви для цього привезли мене сюди? — не приховуючи роздратування, спитала Ірина Дмитрівна.

— Не для того, — всміхнувся Фріснер і, зачекавши, поки офіціантка відкоркує пляшку й піде, сказав — Погляньте вниз. Чи немає серед гостей пана Трібо? Мені сказали, що сьогодні він буде тут.

Ірина Дмитрівна зрозуміла, що відвідини Мисливського замку — не примха Фріснера, що вони приїхали сюди в якійсь справі, а тому її переживання не мали ніякого значення. Пана Трібо вона бачила раз, та й то мельки, але впізнати його було неважко: він був опасистий, лисий, рухливий, сміхотливий. Подивившись униз, Ірина Дмитрівна одразу ж розшукала його: він сидів з якимось офіцером за столиком у ніші і пив вино. Вона вказала на нього Фріснеру. Той довго дивився на Трібо, потім підняв трохи брови, всміхнувся.

— Спасибі, Ірино Дмитрівно, — сказав він. — Ви зробили мені велику послугу. Ще кілька років тому у нього був пристойний чуб, та й живота такого не було. Потовстів, розплився…

— Хто він? — не втрималася, щоб не спитати, Ірина Дмитрівна.

Фріснер неквапливо закурив сигарету, помовчав трохи і нарешті сказав:

— Вельми цікавий тип. Американець німецького походження, що живе в Анкарі. Колись — фальшивомонетник міжнародного класу, авантюрист, торговець живим товаром. Тепер, якщо не помиляюся, займається більш легальним бізнесом. А втім, навіть за законами третього рейху його можна повісити.