— Ви хочете арештувати його? — спитала Ірина Дмитрівна.

— Такого бажання не маю. Та коли б воно і виникло, я навряд чи зміг би його здійснити. Пан Трібо — певна річ, це не справжнє його прізвище — орудує під егідою турецького червоного Півмісяця. Є в нього й кореспондентський мандат. Його явно профашистські статті нерідко з’являються в газетах нейтральних країн. У нього широкі зв’язки в ділових і фінансових колах усіх частин світу. Німецький посол в Туреччині фон Папен вважає його своїм другом і не задумуючись видає будь-які візи. Так що голими руками його не візьмеш.

— А навіщо його брати?

— Цей сміхотливий пан вивозить у Туреччину не тільки дівчат, яких перепродує потім у будинки розпусти, — я підозрюю, що через нього в деякі іноземні банки пливе частина награбованих у Радянському Союзі коштовностей, золота, валюти. У нього є документи за вельми високими підписами, які звільняють його багаж од митного і поліційного оглядів.

— Він цікавить вас як представника імперського управління безпеки? — спитала Ірина Дмитрівна.

— Не тільки. Трібо та його компанії треба перешкодити вивезти з Союзу те, що вони хочуть вивезти цього разу.

— А що вони хочуть вивезти? — поцікавилась Ірина Дмитрівна.

Фріснер усміхнувся і несміливо торкнувся її руни.

— Не можна задавати так багато запитань.

— Вибачте, — спаленіла Ірина Дмитрівна, не помічаючи того, що рука Фріснера лежить на її руці.

— Давайте вип’ємо на брудершафт, — несподівано запропонував він. — Я хочу називати вас Ірою.

— Будь ласка, називайте, — одвела очі Ірина Дмитрівна. — Адже ви штурмбанфюрер, а я не більше як розконвойована військовополонена.

Вона не різко, але рішуче забрала руку. Фріснер знітився. Це було майже неймовірно: таким його Ірина Дмитрівна ще не бачила ніколи. А втім, його збентеження швидко минуло.

— Нас помітили, — сказав він, одразу прибираючи поважного вигляду.

Ірина Дмитрівна озирнулася. До них поспішала фрау Рененкампф у військовому костюмі з погонами капітана вермахту.

— Доброго здоров’я, Оскаре, — звернулася вона по-російському і подала Фріснерові руку, — у тебе чудовий вигляд. Як здоров’я?

— Спасибі, добре.

— Я збиралася провідати тебе, та, признатись, не наважилася. Знаю, ти сердишся на мене, хоч не розумію, за що.

Ірину Дмитрівну вона ігнорувала, і Фріснера, мабуть, це зачепило за живе.

— Хоча б за те, що ти не поважаєш моїх знайомих.