— Наприкінці червня.

— Виходить, понад місяць тому… Коли він їде?

— Завтра.

— Але завтра він не поїде, — всміхнувся Фріснер, а тоді, неждано спитав — Де брильянти, які привіз фон Бюлов із Синельникового?

— Не знаю. Присягаюся богом, не знаю! — Фрау Рененкампф навіть підняла руку в клятвеному жесті.

— Даю два дні, — сказав Фріснер. — Через два дні приїдеш до мене і скажеш, де брильянти.

— Я дізнаюся… я скажу… — схлипувала фрау Рененкампф.

— Ірино, ви чули?

— Так, — підтвердила Ірина Дмитрівна, хоча й не розуміла, про що мова.

Фрау Рененкампф кинула на неї лютий погляд, та одразу ж приклала до очей хусточку. Потім дістала з кітеля пачку фотографій.

— Хвилинку, Оскаре, — сказала вона, бачачи, що Фріснер підвівся. — Це не має відношення до нашої розмови і стосується Ірини. Я хочу попередити її про можливу спробу шантажу. Я відібрала ці знімки у нашого охоронника.

Вона швидко розклала фотографії на столі. Ірина Дмитрівна мало не знепритомніла: на знімках була вона в непристойних позах. Пізніше, трохи зібравшись з думками, вона зрозуміла, що то огидні, але майстерно зроблені підробки… Фріснер схопив фото, сховав до кишені і, звертаючись до фрау Рененкампф тихо, але рішуче кинув:

— Негативи!

— Які негативи?

— Швидко, негативи! — в його голосі прозвучала погроза.

Фрау Рененкампф завагалась, потім підійшла до великого сейфа, що стояв у кутку. Ірина Дмитрівна не бачила, що відбувалося біля сейфа — вона стояла серед кімнати, затуливши обличчя руками, думаючи про одне: як зробити, щоб негайно вмерти.

— О, та в тебе тут ціла фототека, — мовив Фріснер. — І це все фотографували охоронники?.. Ага, он у чому річ: адреси, прізвища, імена, клички. Непоганий матеріал для шантажу… Її документи давай теж. Так буде ліпше.

Він підійшов до Ірини Дмитрівни, узяв її за руку:

— Ходімте, Іро.

Вона одсахнулася, та він міцно стиснув її зап’ястя, вивів із кабінету.