Інспектор поліції, отримавши депешу, впрів, пережовуючи слово за словом. А коли вголос прочитав — «викликається до високого суду», зрозумів, — справа надзвичайно серйозна. То приїжджали з Танджунау якісь поліцейські чини і порпалися по шухлядах Мааса. Правда, що-що, а усі необхідні документи на те йому показали, хоча й нічого толкового не сказали. Тепер вимагається явка на суд Сема.

Місцеве радіо чотири місяці тому цілий тиждень смакувало новиною про вбивство гостя родини Фалі, громадянина королівства Нідерланди. Селище ахнуло, коли назвали ім’я вбивці, — отого австралійця Харріса, що оселився після аварії у них. Інспектор міг би й назвати ще кілька прізвищ пасажирів із затонулого літака, але ліньки перегортати папки з паперами і копіями тимчасових посвідчень, котрі він власноручно видавав потерпілим, Харрісу в тому числі. Та й ніхто не просив його про це.

Поліцейський подався в кнайпу, розраховуючи на роз’яснення отриманої депеші у ентангівців. Може, вони щось більше зрозуміють з того паперу, бо він, очевидно, від задушливої спеки втратив здатність логічного мислення.

— Во! — поклав на заставлений кухлями стіл телеграму. — Сема, тобто Семуторангдана Фалі, кличуть до суду в Танджунау. Хто б пішов і попередив його? — обвів поглядом присутніх. Хлопчаки, які завжди залюбки допомагали у таких простих справах, заховалися за спини старших. Та й ті поопускали голови. До Сема не хотів іти ніхто.

Усе ж таки від кухля пива перед відвідинами плантації Фалі інспектор не відмовився.

Дикий лемент собачої зграї зустрів його, як тільки наблизився до плантації Фалі. Поліцейському навіть не хотілося виходити з джипа і тому він посигналив. Оскаженілі від довгої мовчанки пси не змовкали. Інспектор ще раз натиснув на клаксон.

— Я тут! — розібрав по хвилі крізь собаче гавкання і здивувався, як це Сем зумів вловити секундну передишку у звіриному хорі і вставити своє, протяжне, схоже на скавуління отого бездомного непотрібу, — ту-ту-тут.

Поліцейський озирнувся. Сем стояв по другу сторону джипа майже за ним і мовчав. Було у такому очікуванні щось колюче і задушливе, під стать тим проклятущим гевеям, до яких не варто й наближатися, бо як не оберігаєшся, а все ж пошматуєш сорочку. Тому хотілося одного — швидше звідси забратися.

— На, прочитай і розпишись ось тут, — хутко витягнув з кишені депешу і простягнув її разом з олівцем Семові.

Сем не квапився. Читав і кожне слово озивалося болем у нирках. А він не чув його з тих пір, як став жити на своїй плантації. Занурив руки до кишені шортів, намацуючи флакончик з жовтими пігулками. Ліків у кишені не було.